Роздуми про українську автокефалію

Триває широке обговорення в ЗМІ візиту Патріарха Московського і всія Русі Кирила до України. За великим рахунком, особливих сюрпризів він не приніс. Як мінімум, щодо головного пункту надій частини віруючих і політиків - створення незалежної «Єдиної помісної церкви». Схоже, в це серйозно не вірили навіть ті, хто зустрічав високого церковного гостя пікетами і плакатами на зазначену тему.  

Щоправда, це не перешкодило відповідним ритуальним питанням до Патріарха - у тому числі і на вищому рівні. Але московський першоієрарх переконливо показав, що не дарма майже 20 років очолював Відділ зовнішніх церковних зв’язків, тобто, свого роду церковне «МЗС». І зовсім не розгубив свої дипломатичні здібності при переході на нинішню посаду. Тому і відповів надзвичайно дипломатично: «Помісна церква, пане Президенте, в Україні існує. Якби її не було - не було б сьогодні України».

Все навкруг колгоспне.

Водночас Патріарх Кирил змалював рамки цієї «Помісної Церкви» - «всі хрещені православні люди незалежно від їх політичної орієнтації, від їх симпатій або антипатій, від їх розуміння історії». Взагалі-то, ця формула досить нетрадиційна - хоч і використовується ієрархом вже років десять. Адже, як відомо, «Просторовий християнський катехізис» свт. Філарета (Дроздова) визначає Церкву, як «від Бога встановлене товариство людей, об’єднаних православною вірою, Законом Божим, священноначалом і Таїнствами».

Не стосуватимемося питання «православної віри» і регулярного ухвалення Таїнств у тих, хто заходить до храму пару разів на рік - для отримання «Водохресної води» і освячення пасок. Феномен чого носить влучну назву «захожанство» - в зіставленні приходському церковному життю. Може здатися, що Патріарх, фактично, погодився «дивитися крізь пальці» ще і на конкретну церковну юрисдикцію будь-якого з українських православних - що дуже розмиває і катехізисний пункт про «єдність ієрархії».

Втім, здатися може лише на перший погляд - адже з точки зору Розділу «канонічної церкви» всілякої «неканонічної» ієрархії де-юре не існує. А Ті, хто дослухається до неї, згідно з такою методологією, де-факто переводяться з категорії «злісних розкольників» в категорію тих, що просто «сумлінно помиляються». Що, як мінімум, не вимагає дуже складних процедур для їх ухвалення в «канонічне спілкування».

Автокефалія і розкол – брати-близнюки?

Зрозуміло, що вищевикладені богословські тонкощі навряд чи обговорювалися в ході бесіди глав РПЦ і Української держави. Але, хоч би як там було, Президентові чітко дали зрозуміти - питання про надання українському Православ`ю статусу Автокефальної Церкви на порядку денному не стоїть. У своїх подальших висловах Патріарх ще більш підкріпив свою позицію. Особливо яскраво це виявилося в промові, висловленій в Святогорській Успенській Лаврі в Донецькій області. Ні, слово «українська автокефалія» знову жодного разу не прозвучало - але решта всіх тез, що стосувалися «розколу», гранично чітко змалювали обраний керівництвом РПЦ курс щодо цього.

«Ніякими людськими ідеалами не можна виправдати розкол, тому що розкол - це порушення слів Господа про єдність Його спадщини. За лицемірство Бог карає - і тих, хто в розколі, і народ, який не розуміє істини і Божественної заповіді про єдність Таїнства Євхаристії, зраджує в ім`я людських мріянь і ідеалів. Там, де розділення - там втрачається здатність досягати цілей, поставлених перед народом, перед нацією і перед державою.»

Не менш прозоро Патріарх довів і своє ставлення до посадових осіб, що ратують за виведення української Церкви з-під впливу Московської патріархії. «Я вірю, що Господь прихилить милість до України, напоумить власті, напоумить і тих, хто по невіданню, забуттю і скам’янілості перебуває в розколі. Я вірю в зцілення народу, в зцілення національного життя України. І як Патріарх, у тому числі і України, я робитиму все для того, щоб народ возз`єднався, щоб політичні і національні суперечності зникли, щоб єдина Церква Христова, Церква-мучениця і сповідувачка, що була вірною Христу навіть до смерті і що поділяла долю свого народу, знов мала силу і можливість обійняти материнськими обіймами всіх своїх вірних чад».

Звичайно ж, під «єдиною Церквою» розумілася Українська православна церква, як автономна частина Московської патріархії. «Тут немає ніякого імперіалізму, ніякого панування одних над іншими, тут є ясна православна еклезіологія: Патріарх - це отець для всіх незалежно від того, якого кольору паспорт в кишені, в якому ми державі живемо, він отець всіх тих, хто належить Православній церкві, що входить в єдину юрисдикцію, очолювану Патріархом», - відзначив Владика Кирил ще при першій зустрічі з Віктором ЮЩЕНКОМ.

У боротьбі за церковну єдність

Обгрунтовуючи дану позицію, лідер РПЦ наводив наступні аргументи. Головний з них, звичайно ж - необхідність боротьби з «філетізмом». Даний термін, позначаючий «вознесіння національних цінностей над загальними церковними» набув особливо широкого поширення після того, як Константинопольська патріархія засудила за дану «єресь» Болгарську церкву, що оголосила про свою автокефалію після звільнення в ході російський-турецької війни 1877-78 років.

Формально теза звучить бездоганно. Проте реально звинувачувати ту або іншу православну організацію тієї або іншої країни в «філетізмі» - все одно, що будь-яку людину в тому, що у нього дві руки і дві ноги. Адже, окрім історичних 5 патріархатів решта «автокефалій» утворювалася майже виключно з політичних причин. Коли керівники тієї або іншої країни вирішували, що дозріли до повної самостійності у вирішенні не тільки світських, а й церковних питань, а думка Константинополя щодо них їх вже не влаштовувала. Так було з Сербією, Румунією, Болгарією - і тією ж Росією. Якщо ж країна втрачала незалежність - майже відразу ж втрачалася і автокефалія. Що відбувалося з патріархіями балканських країн після візантійських або османських завоювань - або, наприклад, після входження Грузії до складу Російської імперії.

З іншого боку, державна незалежність зовсім не означає автоматичного набуття незалежності і церковної - про що також згадувалося в ході зустрічей Патріарха Кирила. Кращий приклад тому - наявність на сьогоднішній день всього 15 повністю автокефальних Помісних Церков - при одночасному існуванні 5 автономних і більш ніж двічі більшої кількості «самоуправних» церковних юрисдикцій у складі того або іншого Патріархату. В основному - Московського або Константинопольського. Тільки на пострадянському просторі, окрім Української,  зберігають той або інший ступінь залежності від РПЦ Церкви Білорусі, Молдови, Естонії, Латвії. Хоча три останні країни навряд чи можна віднести до якихось «сателітів» Москви. А «канонічні території» таких Патріархатів, як Константинопольський і Александрійський охоплюють цілі континенти.

В зв`язку з чим порівняльною новизною відрізняється ще один аргумент високого московського гостя. Він нагадав, що під час дарування автокефалії Москві в 1589 році чотири Східні патріархи (включаючи і Константинопольський) вирішили іменувати новопоставленого «колегу» «Патріархом Московським, всія Русі і всіх північних країн», -  і до скасування патріаршества при Петрові І, московські першоієрархи так і підписувалися.

Звичайно, можна сперечатися про те, що розуміти під цими «найпівнічнішими країнами» - і чи входила територія тодішньої України в їх число. З одного боку, в Києві був митрополит в Константинопольській юрисдикції. З іншого - саме цей, поставлений в тому ж доленосному для Москви 1589 року митрополит Михайло Рагоза поставив свій підпис під Брестською Унією 1596 року, увійшовши до підпорядкування Риму. Після чого легальна православна ієрархія в Україні припинила своє існування на десятки років, відродившись лише при знаменитому митрополитові Петру Могилі, після активної боротьби за відродження Православ`я українського козацтва.

Не потрібний нам берег турецький

За великим рахунком, всі вищенаведені доводи не носять якогось абсолютного характеру. По суті, суперечку про українську автокефалію при максимальному спрощенні можна звести до однієї тези: «Її можна дати - а можна і не дати». І супротивники Патріарха Кирила можуть знайти за бажання не менш переконливі доводи в захист своєї позиції. Все питання в тому, хто до цих доводів прислухається ззовні. Фактично, всі останні 16 років української церковної інтриги і полягає в пошуку цих самих «готових прислухатися». 

Практика показала, що більшість Помісних Церков не горять бажанням змінювати існуюче становище, визнаючи новий статус гіпотетичної української «автокефалії», що поки що проштовхується «явочним порядком». Навіть така, як здавалося б цілком дружно налаштована до Києва Грузинська або Румунська Церкви. У кожного з патріархів достатньо проблем з єдністю власної пастви - щоб створювати небезпечний прецедент зі сприяння розділенню пастви чужої.

Інша справа - патріарх Константинопольський. Трагічні події 1923 року закінчилися вигнанням більшої частини православного грецького населення з території сучасної Туреччини. Кіпрська криза 1974-го примусила бігти інших. Тепер власна «константинопольська» паства «уселенського Патріарха» складає всього декілька тисяч чоловік, в основному, співробітників Патріархії. Яких терплять в грекофобськой Туреччині виключно через могутній дипломатичній тиску головного союзника Анкари - США. Отже віруючі «єпископа» колишнього «царського града» знаходяться, перш за все за кордоном - по всьому світу. І збільшити їх кількість за рахунок України Владика Варфоломій, звичайно, не проти.

Але ж прихильники української автокефалії ніколи особливо і не приховували, що бажають переходу під омофор Константинополя на дуже короткий час - для відходу з-під юрисдикції Москви і подальшої повної незалежності. Проте навіщо ж Патріархові Варфоломію сваритися з могутньою Москвою для такої небаченої «добродійності»? «Вінцем» (і початком кінця) «Константинопольської карти» Києва став торішній візит Уселенського Патріарха - де з його боку не прозвучало нічого, окрім загальних фраз. Зате змінилася тональність керівництва патріархату Київського, що зводиться до того, що «нам потрібна лише повна автокефалія, а положення митрополії під омофором Константинополя нам не дуже-то і хотілося».

Втім, Патріарх Кирил, як досвідчений «полководець», не став сподіватися лише на охолоджування відносин між Києвом і Стамбулом. І перший зарубіжний візит в новому званні зробив саме до Владики Варфоломія. Незадовго до цього представники РПЦ в Шамбезі погодилися на надання належних голові функцій в єпископських конференціях країн православної «діаспори». Щоправда Відділ зовнішніх церковних зв’язків в Москві підкреслює, що це «не відіграє особливої ролі», що «рішення єпископських конференцій носять лише рекомендаційний характер» і т.д. Але це тільки здається - насправді Константинополь повертає собі авторитетну реально першу роль - хай поки і на місцевому рівні церков окремих держав. А там, дивишся, дійде  до головування в загально православному масштабі.

Чи була конференція в Шамбезі «відступним» Константинопольської патріархії натомість на відмову від претензій на втручання в українські справи - знають тільки її гіпотетичні учасники. Але з урахуванням збільшених вимог Київського патріархату («тільки автокефалія - і одразу»), мовчання Патріарха Варфоломія, схоже, що шанси Києва добитися церковної незалежності канонічним шляхом стрімко знижуються.

Шкода тільки жити в цю пору прекрасну.

Водночас слова глави УПЦ КП Філарета «в УПЦ сьогодні існує велика група людей, які виступають за надання цій церкві автокефалії і її подальше зближення з УПЦ Київського патріархату» не можна вважати якоюсь натяжкою. Хоча, звичайно, можна сперечатися про конкретну величину горезвісної «групи» - і чи становить вона більшість. Але певні ознаки цього, дійсно, мають місце. Як приклад можна привести засудження діяльності «Союзу православних громадян», що виступає з радикально-проросійських позицій, - або загадково-багатократна поява-зникнення згадки «Голодомор - це геноцид» на офіційному сайті УПЦ.

Побічно ця проблема була визнана і Патріархом Кирилом. У вже згадуваному виступі в Святогорській Лаврі він висловив подяку Митрополитові Київському і всія України Володимиру - «мужньому Предстоятелеві Української Церкви, молитвеннику і духовному пастиреві, який своїм упокорюванням і любов`ю зберігає єдність, не дивлячись на погрози розділень». Акцентуємо увагу, що мова йшла не про розкол, що вже відбувся, раніше єдиної УПЦ - а саме про погрози розколів нових.

Звичайно, із цього приводу московський гість вжив деяких заходів. Так, в центральних структурах РПЦ - Синоді і Богословській комісії значно виросла кількість представників України. З одного боку це повинно підкреслити зростання впливу української Церкви в рамках Церкви російської. З іншої - Москва отримує «прямі зв`язки» з українською ієрархією - які раніше йшли тільки опосередковано, через Київську митрополію. Вельми знаменно виглядає введення до складу Синоду донецького митрополита Іларіона. У чому бачиться прозорий натяк - якщо Київ раптом ризикне оголосити автокефалію - одразу можна організувати і паралельний центр управління єпархіями УПЦ, охочими зберігати канонічну єдність з Москвою. Небезпеку розколу усередині Української православної Церкви Московського патріархату в результаті поспішних спроб зміни юрисдикції розуміють і в Києві.

Хоч би як там було - про створення «Єдиної Помісної Церкви України» мова поки не йде навіть в найоптимістичніших прогнозах. Максимум що дасть озвучений Владикою Філаретом сценарій - отримання загальновизнаного канонічного статусу його церковною організацією - але збереження (якщо не поглиблення) і так значного розколу православних віруючих в країні. Стосовно мрії про українську автокефалію згадуються слова Некрасова, сказані, щоправда, з іншому приводу: «Шкода тільки жити в цю пору прекрасну вже не доведеться ні мені, ні тобі». Інша справа - а чи так потрібна Україні ця «єдина автокефальна помісна церква»? Але це вже тема для окремої розмови.

Юрій СЕРГЄЄВ, спеціально для УНІАН

УНІАН в Google News