Митрополит Володимир: "З Божою допомогою ми подолаємо теперішні незгоди".

Митрополит Володимир: "З Божою допомогою ми подолаємо теперішні незгоди".

"Церква сьогодні, як це неодноразово було в нашій тисячолітній історії, повинна укріпити людей в їхньому стоянні за життя, сім`ю, зміцнити їх у терпінні, у вірі в свої сили. З Божою допомогою ми подолаємо теперішні незгоди. Соціальна місія Церкви в епоху кризи має бути спрямована саме на це. Візит Святішого Патріарха, окрім головної своєї мети – свідчення нашої єдності в Господі Іісусі Христі – має укріпити і духовні сили православних".   

- Владико, рік тому Україну відвідав Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій II. Як вплинув той візит на ситуацію в Церкві за цей час?

- Візит Святішого Патріарха Олексія до Києва увінчав всеукраїнські урочистості з нагоди 1020-ліття Хрещення Русі. Вони стали головною подією року. Уперше за довгий час і Церква, і влада, і громадськість відзначали Хрещення Русі як головне історичне свято нашого народу. На урочистості прибули Предстоятелі і вищі ієрархи Помісних Православних Церков на чолі з Константинопольським Патріархом Варфоломеєм. Я з хвилюванням згадую спільну Божественну літургію біля пам`ятника Хрестителеві Русі на Володимирській гірці, виступ Святішого Патріарха Олексія під час святкувань. Це було високим свідченням єдності нашої Церкви, народженої у Києві на берегах Дніпра. Завдяки ювілею сотні тисяч людей у столиці і регіонах душею торкнулися історії і витоків своєї православної віри.

Під час урочистостей Президент України Віктор Ющенко оголосив про видання указу, згідно з яким День Хрещення Русі є державним святом, про що ми неодноразово просили нашу владу. Це свято залишиться нашим нащадкам, молоді, які взяли найактивнішу участь у київських урочистостях. Що стосується ситуації в Українській Православній Церкві, то вона не змінилася: УПЦ єдина і через всі труднощі сьогодення несе свою рятівну місію.

- Тоді, прощаючись у Києві зі Святішим Патріархом Олексієм, Ви сказали: "Приїжджати до нас треба було б частіше, ніж раз в 17 років". І ось – візит нового Предстоятеля в Україну: що у програмі візиту?

- Для віруючого зустріч із Патріархом, участь в церковних богослужіннях – це завжди радість, свято, і що більше буде таких свят, то краще.

Програма всіх десяти днів візиту змістовна і насичена: щодня служби, зустрічі з віруючими. Предстоятель Руської Православної Церкви відвідає Київ, Донецьк, Горлівку, Крим, Луцьк, Володимир-Волинський, Почаїв. Скрізь люди готуються до зустрічі зі Святішим Патріархом Кирилом. Нині народи наших країн перебувають у складному становищі: на всіх тиснуть економічні і соціальні кризи, багато хто втратив роботу, зарплату, живуть, боячись за день прийдешній. Церква сьогодні, як це неодноразово було в нашій тисячолітній історії, повинна укріпити людей в їхньому стоянні за життя, сім`ю, зміцнити їх у терпінні, у вірі в свої сили. З Божою допомогою ми подолаємо теперішні незгоди. І не такі лиха переживали. Соціальна місія Церкви в епоху кризи має бути спрямована саме на це. Візит Святішого Патріарха, окрім головної своєї мети – свідчення нашої єдності в Господі Іісусі Христі – має укріпити і духовні сили православних.

- Святішого Патріарха Кирила чекають у Луцьку. Чи багато там парафій Української Православної Церкви? Взагалі, яка релігійна ситуація на заході України?

- Луцьк – обласний центр Волинської області, древньої православної землі, де єпархії були засновані ще за святого рівноапостольного князя Володимира. Родом із Волині був і святитель Петро, Митрополит Київський, який переніс кафедру київських митрополитів з Володимира до Москви. Його наступниками є Московські Патріархи. У Волинській області дві православні єпархії – Луцька і Володимир-Волинська, які об`єднують біля шестисот парафій, на їхній території сім монастирів. У Луцьку діє Волинська духовна семінарія, зі стін якої вийшло багато відомих богословів. Планується, що Святіший Патріарх Кирил відвідає обидві єпархії. Волиняни історично вирізнялися глибокою релігійністю, стійкістю у православній вірі і зуміли відстояти більшість храмів, коли на початку 1992–94 рр. тут лютував розкол.

- Я пам`ятаю, з яким болем минулого року Ви говорили про розкол в Україні... На ваш погляд, причини розколу релігійні, історичні чи політичні?

- Нам інколи дорікають у тому, що ми більше переживаємо за людей, що потрапили в розколи, ніж вони самі. Розколи в Україні мають політичне коріння, вони створювалися політичними партіями, владою або під її тиском. Політики, як правило, радикали навіть входять у керівні структури розколу. У цій заполітизованості і полягає основна трудність їх лікування. Коли церковне підміняється політичними установками або доцільністю, діалог вести дуже непросто. А тим часом у багатьох єпархіях є випадки повернення общин у спасительне лоно Церкви. Повертаються з покаянням, їх приймають, священиків заново рукопокладають. Минулого року ціла єпархія звернулася з проханням прийняти їх в УПЦ. Це церковний шлях. Примиряючись із Богом, люди примиряються з Його Церквою. А кроки, які приведуть до вилікування, – це деполітизування схизматичних груп. Що менше політики, то більше перспектив до єдності.

- До нас у Москві доходить інформація про зростання протестантських громад на сході України і в Києві. Це правда чи зарубіжні місіонерські центри прагнуть перебільшити свої успіхи?

- Ми не ведемо статистику протестантських громад і ніколи ні з ким не змагалися в організації общин. На жаль, для багатьох зарубіжних релігійних центрів Україна є місіонерським ґрунтом, де, якщо колись і була своя православна віра, то її витоптав сімдесятирічний атеїстичний режим. Це здебільшого стосується промислових регіонів, де зруйновано мало не всі православні храми. Відомо, що, наприклад, в Запорізькій області під час хрущовських гонінь вирішили перевиконати постанови партії та уряду й одночасно закрили 92 відсотки православних парафій. Тому сьогодні в мільйонному місті менше православних храмів, ніж у сільському районі. Нині щорік декілька тисяч проповідників приїжджають до України, передусім у промислові центри. Не знаю, чи спричиняє це бурхливе зростання протестантських громад, але за даними Держкомітету у справах релігій, до 2008 року в УПЦ щорічно збільшувалася кількість парафій у середньому на 400  у минулому році – на 200. На сьогоднішній день у нас близько 12 тисяч общин, 200 монастирів, 20 навчальних закладів. Це менше ніж половина "дорепресивного" рівня, але УПЦ була і залишається найбільшою Церквою України.

- Святіший Патріарх Кирил після обрання говорив про те, що головним завданням наразі стає воцерковлення "номінальних православних", так званих "захожан". Наскільки ця проблема є актуальною для Української Церкви?

- В останні двадцять років – період відродження Православної Церкви – спостерігалося суттєве кількісне зростання парафій, храмів, монастирів, навчальних закладів, братств, церковних видавництв і видань. Це природно, бо не вистачало храмів, священнослужителів, літератури. Цей процес триває, і сьогодні ми будуємо і відновлюємо більше двох тисяч храмів. Народ небагатий, тому будівництво перетворюється на довгобуди, всі ресурси общин зосереджені на цьому. Водночас очевидним є і те, що настає і якісний етап становлення Церкви, коли парафії, монастирі мають бути не тільки осередками молитви, але і центрами духовного, просвітницького, інтелектуального життя, соціального служіння у селі, мікрорайоні. Для цього при храмах створюються недільні школи, просвітницькі центри, братства, сестринства. У реальній церковній справі здійснюється заповідь Спасителя про любов до ближнього. Тому так звані "захожани", які приходять в храм помолитися і з почуттям виконаного обов`язку йдуть додому, мають залучатися до цієї справи, жити життям общини, її турботами. Ця проблема є актуальною. Не треба боятися довіряти людям, особливо молоді, серйозні парафіяльні справи. Не лише слово, але і діло є шляхом до воцерковлення. У християнській діяльності прокинеться християнин.

- У Москві зараз активно шукають нові форми місіонерської роботи, особливо з молоддю. Українські священики придумали щось нове у цьому?

- Церква не вчора з`явилася на білому світі. За свою історію вона накопичила величезний досвід місіонерської діяльності, яка завжди була спрямована на молодь, сьогодення і майбутнє Церкви. Мистецтво проповіді, свідчення власним життям, небайдуже ставлення до людини, її клопотів – це вічні "форми" місіонерської роботи. Часто трапляється, що священики не працюють над собою, не читають, не пишуть, замкнулися у службах і требах і чекають, поки хтось придумає нові "форми", завдяки яким у храми хлине молодь і розцвіте парафіяльне життя. Ми маємо виховувати у молодих священиках лідерські якості, пастир повинен об`єднувати довкола себе віруючих. Щоб люди прийшли в храм, треба самому вийти з церковної огорожі, йти туди, де складно, де необхідна духовна допомога і підтримка. Священик – це покликання, а не професія. Самому священикові важко всюди встигати: приділяти час молоді, опікуватися людьми похилого віку, настановляти проблемні сім`ї, – тому дуже важливо залучати до цього мирян, сміливіше давати їм церковний послух. Наприклад, минулого року на святкуванні 1020-ліття Хрещення Русі ми доручили молодіжну програму урочистостей рок-музикантам, і вони з честю впоралися з цим  завданням, десятки тисяч юнаків і дівчат прийшли на свято в регіонах, а в столиці їх зібралося більше ста тисяч.

- Чи розв`язується в Україні питання про викладання "Основ православної культури"?

- Парадокс і в Росії, і в Україні полягає в тому, що атеїзм, як державна ідеологія, було скасовано 20 років тому, а система освіти як і раніше залишилася атеїстичною. На державному рівні все без змін, посування є в регіонах – у Криму, Донецьку, Дніпропетровську, Києві, але це результат спільної роботи єпархій і місцевої влади. В цілому доступ молодих людей до знань про свою рідну віру, рідну православну культуру і в школах, і у вишах все ще закритий.

- Чи зберігається сьогодні духовна єдність народів України, Росії і Білорусі?

- Духовна єдність росіян, українців і білорусів обумовлена тисячолітньою єдністю Руської Православної Церкви. Вона є їхньою духовною матір’ю. Вона сформувала нашу східнослов`янську ідентичність, наш менталітет, нашу цивілізацію. Це живе дерево з єдиним корінням. Духовна єдність наших народів – це не міф, а реальність, яка не потребує обґрунтування. Пам’ятаючи її, ми збережемо історичну перспективу самобутності східного слов`янства у світі, що нестримно уніфікується.

Бесіду вів Борис КЛИН, "Известия".

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter