Четвер,
21 вересня 2017
Наші спільноти

Священик УПЦ розповів про два роки у зоні АТО: що таке війна і як це бути капеланом в підрозділах Нацгвардії

Протоієрей В'ячеслав Литвиненко, як колишній військовий, у 2014 році отримав повістку на Схід України. Два роки військової служби у підрозділах Національної гвардії в зоні бойових дій лишилися позаду. Сьогодні отець В’ячеслав знову на «материковій Україні», як її називають «там», і розповідає про те, що таке війна і як це бути священиком на передовій.

/
"Завдання священика — своє служіння нести з честю". / Архів В'ячеслава Литвиненко

Протоієрей Української Православної Церкви В'ячеслав Литвиненко, як колишній військовий, у 2014 році отримав повістку, в якій йому запропонували явитися у строк з речами і відправитися за призначенням. Священик разом з призовниками вирушив на Схід України.

Два роки військової служби у підрозділах Національної гвардії в зоні бойових дій лишилися позаду. Сьогодні отець В’ячеслав знову на «материковій Україні», як її називають «там», і розповідає про те, що таке війна і як це бути священиком на передовій.

— Отче В’ячеслав, розкажіть про Ваш перший день у зоні АТО.

— Ми прибули в частину ввечері, після закінчення запеклих боїв, були загиблі… Побачивши, що приїхав священик, офіцери почали підходити і просто виливати душу мені. Вони звинувачували себе, що загинув той чи інший боєць, що були не на тому місці, де мали бути.

Дуже важко було знайти слова, щоб заспокоїти їх, в мирних умовах у людей проблеми зовсім інші... Допомогло те, що я десять років був військовим.

Мушу сказати, що дехто був здивований моїй присутності, а більшість просто раділи.

— Які основні завдання священика у таких місцях?

— Завдання священика — своє служіння нести з честю, а воно не відрізняється в принципі від того, що звершується в мирних умовах. Літургія всюди є Літургією, молебні, акафісти. Єдина відмінність в тому, що це ще часто перемежовується з обстрілами.

Нагальна потреба людини в молитві і допомозі священика найбільша після обстрілу. Боєць проявляє мужність, але це стрес дуже великий, який треба знімати. І от він приходить в капличку, ставить свічку і тут ще поговорить зі священиком, і йому стає легше.

Мені самому допомагала Літургія, служіння на всі свята, у всі неділі. На службі постійно були сповідники і причасники. Були моменти, коли підрозділ складався з 6-ти чоловік — усі виїхали — і ці 6 чоловік були зайняті якимись важливими справами. Але вони по черзі забігали, стояли на службі хвилин 10-ть, брали благословення і бігли далі.

Розумієте, людина без молитви, нецерковна людина — незахищена. Мені іноді приводили бійців із серйозними розладами. Ми ставали на молитву і їм ставало легше.

Задумайтесь, тільки згідно офіційної статистики, у нас 256 небойових втрат, у порівнянні з 211 бойовими. Якби там були священики, цього могло б не статися. Капелан міг би побачити, що щось не так, попередити, поспілкуватися, помолитися.Головне завдання капелана, як і звичайного священика, — бути зі своєю парафією. У військового священика парафіяни — це військовослужбовці. Моє розуміння таке: там, де йдуть бойові дії, священики найбільше потрібні — щоб не сталося суїциду, щоб припинити якісь чвари.

У 2014 році, я нещодавно прибув у частину, привезли 21-річного юнака з простреленою головою. Коли ми підійшли до хлопця, бійці почали міряти пульс — пульс прослуховувався, викликають швидку допомогу. А я дивлюсь і розумію, що у нього по інерції ще б'ється серце. Медики приїжджають і не розуміють навіщо їх викликали. Це був шок, хлопці молоді... Для них це все було незрозумілим і страшним досвідом. Священик потрібен, щоб такі моменти допомогти пережити.

— Могли б згадати випадки чи історії, які Вас вразили?

— Пам’ятаю, коли на Світлодарській дузі служили Літургію, всі обстріли припинилися — з обох сторін одночасно. А наше розташування було таким, що снаряди літали практично над нами.

У 2014 році я поїхав у Петрівці, привіз військовим, які відправлялися у зону АТО, молитвослови. Зайшов на територію, пройшов сто метрів, і вже йшов без нічого. Вони підбігали, просто як діти. Це було так зворушливо. "Батюшка, можна нам? Можна нам?". Такого ще я в житті не бачив.

Ще був випадок цього ж року у військовій частині Нацгвардії (№3011, начебто). Під Іловайськом були запеклі бої — загинув комбат, замкомбата, молодий солдат 19-ти років, який прикривав відхід… Я приїхав до них буквально на другий день після цього. Замполіт зі сльозами на очах розповідав мені про втрати, капітан не міг утриматись від сліз... Потрібна була допомога.

Ми приїхали з офіцером по виховній роботі. Я взяв з собою 5-літровий бутель освяченої води. Ми мали провести там як мінімум добу, поспілкуватися, побути поруч з бійцями, заспокоїти їх. Але ситуація змінилася і потрібно було терміново від’їжджати.

Я взяв святу воду, підхожу до гурту хлопців, і просто так, нічого не питаючи, пояснюю: «Хлопці, це агіасма — свята вода». Стоїть гурт, чоловік десять, вони всі до цієї води потягнулися, один з них охопив її руками і поніс кудись, всі за ним. Я стою і дивлюсь на все це — як вони її всі жадібно п’ють, діляться один з одним, і розумію наскільки їм це потрібно було... Це те, чого тут не побачиш.

— Було страшно?

— Як у звичайної людини, в мене теж були і емоції, і страх. Коли о 4-й годині ранку починала працювати важка артилерія, ти схоплюєшся, біжиш і розумієш в цей момент, що може статися все. Але стає стрій, ти береш себе в руки і усвідомлюєш, що священик ні в якому разі не може сказати: «От наш ворог — вбивайте його!».

— Але, наскільки я знаю, у капеланів деяких конфесій саме така риторика.

— Так. Вони дозволяють це собі. І це позиція вже не священика, а мирянина, який просто розізлився.

— Напевно, такі заклики шкодять самим солдатам?

— Звісно. Це накручує на ненависть, агресію.

Якщо ти покликаний бути священиком, будь священиком. Свою думку можна висловити у вузькому колі друзів, але перед строєм цього робити не можна. Тобто позиція священика — це проповідь Євангелія, а не своєї особистої позиції.

Чому ці напади всі зараз йдуть на нашу Церкву, і власне на Синодальний військовий відділ УПЦ? Звідки сиплеться цей бруд про «московських попів», які не можуть бути капеланами і т.д.? Ну, люди добрі, ви спочатку розберіться, хто ці капелани, які туди йдуть, і де вони були, і що вони пройшли. Ніхто ж цим не цікавиться.

Суцільна заангажованість, зло, яке сіють серед людей. Домінантою цього ні в якому разі не повинен бути священик — якраз навпаки, він має гасити будь-який гнів.

Мене обурюють ті опитування, які проводять по військах: «Якого патріархату ви хотіли би бачити священика — київського чи московського?». Що можуть відповісти на це військові?...

Перебуваючи там два роки, мушу сказати, що до мене ніхто не підійшов, й не сказав «що ти тут робиш?». Був тільки один випадок у 2014-му році, коли я був прикомандирований до Львівського підрозділу, не пам'ятаю номера частини. Командир тоді, дійсно, задав мені запитання: «А що у нашому підрозділі робить православний священик, коли у нас усі греко-католики?».

Він не виганяв мене, він радий був бачити, ми поспілкувалися. А один командир зі Львова навіть заявив: «Я православний, мені потрібен священик!». Та все ж тоді мене перевели в частину, де православними були всі (посміхається. - Авт.).

— Були радісні моменти?

— Там просто постійно щось доводилося робити — дров поїхати напиляти, порубати, води привезти. Постійний рух, цілий день. Праздно десь лежати не було часу зовсім... Я вам скажу, що почуття гумору рятувало всіх і у будь-якій ситуації. А якщо сказати про заходи, то приїжджали волонтери, концерти влаштовували — це було, звичайно, приємно.

А головне, було радісно чути такі слова: «Я часто зайнятий, не можу прийти іноді навіть помолитися, але ви тут і я розумію, наскільки мені легше, бо знаю, що з нами батюшка, який молиться».

— Як життя складається після повернення? Підтримуєте зв'язок зі своїми військовими парафіянами?

— Так, з багатьма хлопцями спілкуємося по телефону.

Дуже важливо і тут на «материковій частині», щоб з бувшими бійцями АТО працювали і священики, і психологи. З'являються такі моменти, коли не витримує людина, а людина, до речі військова, стовідсотково міняється, і тут потрібно, щоб хтось її направив, допоміг жити далі.

А, ті хто лишилися в зоні АТО, постійно запрошують приїхати.

— Поїдете?

— Дуже хотілося хоча б відвідати старих друзів. Але вже як Бог дасть.

Валентина Гордійчук - спеціально для Центру інформації УПЦ.

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку