П'ятниця,
18 серпня 2017
Наші спільноти

Про Критський Собор, механізм надання автокефалії і про те, чому УПЦ КП варто змінювати стратегію - протоієрей Миколай Данилевич

Подія, яка готувалась понад 50 років - Святий і Великий Собор Православної Церкви – відбулася на острові Крит 17-26 червня. Центр інформації Української Православної Церкви підготував інтерв’ю про результати Собору і про те, що він може дати православ’ю в Україні із заступником голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ протоієреєм Миколаєм Данилевичем.

Фото зі сторінки Миколи Данилевича у
Фото зі сторінки Миколи Данилевича у facebook

КРИТСЬКИЙ СОБОР ЗАСВІДЧИВ НЕ РОЗКОЛ СВІТОВОГО ПРАВОСЛАВ’Я, А ПОЧАТОК ШЛЯХУ ДО БІЛЬШОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ

Отче, спочатку про значення Собору. Що Ви думаєте з цього приводу?

Про Собор на Криті писатимуть й осмислюватимуть його рішення ще дуже довго. Беззаперечно, це знакова подія у світовому Православ’ї. Собор багатогранний. Виявились як деякі успіхи, бажання соборного життя в світовій православній спільноті, так і певні зони напруги. Думаю, для нас буде цікаво подумати саме про ті рішення чи події, які можуть безпосередньо стосуватися українського Православ’я.

Отже, яким був, на Вашу думку, головний меседж Собору?

Червоною лінією крізь риторику Собору пройшла тема єдності Церкви. Наведу для цього кілька прикладів.

У день П’ятидесятниці після Літургії перед початком Собору Патріарх Варфоломій сказав: «Сьогоднішній день – це день єдності. Божественна Євхаристія об'єднує. Першу Церкву складали 3 тисячі християн, які прийняли хрещення. Сьогодні ми є Єдиною Церквою, попри те, що ми походимо з різних національних і культурних контекстів… у рамках наших відмінностей, кожен зі своїми особливими талантами, всі ми є єдиними. Кожна Православна Церква має свій власний скарб, який вона приносить Христу. Немає в Православ’ї жодної Церкви, яка не мала б свого значення і в якій не мала б потреби Єдина, Свята і Апостольська Церква… Наша Церква має дати сучасному світу свідчення любові і єдності і відкрити єдину істину любові нашого Христа».

Так, звичайно, це важливі слова. Наскільки вони типові для розуміння ситуації в світовому Православ’ї?

Ситуація часом досить неоднозначна, адже сучасні Помісні Церкви зазвичай живуть своїм життям, особливо не переймаючись проблемами, що турбують інші Церкви. Це є загрозою церковній єдності. У зв’язку з цим, хотів би навести ще одну цитату патріарха Варфоломія.

Говорячи про скликання Собору, він знову говорив про єдність, і саме в контексті майбутньої співпраці Православних Церков між собою: «Незалежно від наших різних точок зору, ми, православні, повинні наголошувати, що єдиним напрямком в нашому рухові вперед є єдність. Звичайно, цей шлях вимагає живої жертви, багатьох зусиль і досягається після важких трудів. Впевнений, що цей Собор сприятиме руху в цьому творчому напрямку, через зібрання у Святому Духові і конструктивний та щирий діалог, атмосферу взаємної довіри та розуміння».

Чому ця єдність така важлива? Є різні контексти, різні виклики?

Справа в тому, що поняття єдності в православній традиції є близьким до традиційного терміну «соборності». А тому ця думка продовжується в посланні самого Собору: «Соборність надихає організацію, спосіб прийняття рішень і визначає розвиток Церкви. Православні Автокефальні Церкви не є конфедерацією Церков, але складають Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву. Кожна Помісна Церква, яка звершує Божественну Євхаристію, є місцевим проявом і явленням Єдиної… Церкви».

Під час підготовки Собору були різні зловтішні вислови й надії різних сил, які очікували розколу. Незважаючи на такі прогнози і очікування Критський Собор засвідчив не розкол світового Православ’я, а початок шляху до його більшої консолідації.

Розколу між Православними Церквами не сталося не тому, що хтось доклав до цього якихось зусиль, а тому що його не могло статися. Різність у підходах щодо проведення Всеправославного Собору, і навіть неучасть в його роботі окремих Церков, не може бути підставою для переривання євхаристійного спілкування між Церквами.

Різниця думок цілком припустима і згадується у Святому Письмі: «Повинна бути між вами і розбіжність думок, щоб виявилися серед вас досвідчені» (1 Кор. 11:19).

ПРО ПОЗИЦІЮ СОБОРУ З ПИТАНЬ АКТУАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Що є кінцевим результатом роботи Собору? І як це стосується питань сьогодення?

Результатом роботи Собору стали, насамперед, сім прийнятих документів. Зокрема це «Місія Православної Церкви в сучасному світі», «Православна діаспора», «Автономія та спосіб її проголошення», «Таїнство шлюбу та перешкоди до нього», «Значення посту та його дотримання сьогодні», «Ставлення Православної Церкви до іншого християнського світу».

Важливим результатом роботу Собору стали також «Окружне послання» та «Послання православним людям та кожній людині доброї волі». Вони готувалися заздалегідь. Проекти деяких з них були узгоджені понад 30 років тому. Вони стосуються всіх Помісних Православних Церков загалом – щодо питань сім’ї, дотримання посту тощо. Більш сучасними документами є «Послання Собору», а також «Окружне послання». Деякі пункти з них мають безпосереднє відношення до складної ситуації в українському Православ’ї.

Що саме є найбільш актуальним?

Передусім я виділив би заклик не змішувати Церкву з політикою. В «Посланні» зазначається, що Церква має втручатись у питання політики лише на благо людини. І далі додається важливий момент щодо свавілля держави: «В нинішній час права людини перебувають у центрі уваги політики, - як відповідь на сучасні соціальні і правові кризи та потрясіння, і ставлять за мету захист громадян від свавілля держави».

З огляду на відоме звернення групи депутатів нашої Верховної Ради - це свідчення того, що не тільки в Україні, але й в інших Помісних Церквах є спокуси деструктивного впливу держави на релігійні переконання своїх громадян.

Окремо хотілось би чітко виділити ті місця з соборних документів, де йдеться про взаємозв’язок між автокефальним статусом кожної місцевої Церкви та принципом єдності світового Православ’я.

На жаль, представники українських неканонічних угруповань часто втрачають міру, і прагнення унезалежнення йде на шкоду ідеї соборності, що було визначальним в ідентичності Православної Церкви протягом століть. В «Окружному посланні» про це говориться чітко: «Принцип автокефалії не може функціонувати на шкоду принципу соборності та єдності Церкви».

ПРО РЕЦЕПЦІЮ РІШЕНЬ СОБОРУ

Зараз озвучуються думки, що Собор не має всеправославного значення, що він є обов’язковим лише для тих, хто був на ньому присутнім. Як Ви це прокоментуєте?

Справді, зараз постає питання про те, якою буде рецепція рішень Собору. Тобто яким буде сприйняття духовенством і віруючим народом рішень Собору, зокрема й у тих Церквах, які не брали в ньому участі.

Вважаю, що зібрання предстоятелів на Криті можна спокійно називати Собором. Адже, згідно з духом церковних канонів, навіть якщо два чи три предстоятелі зберуться, то це вже собор.

Інша справа, що Собор на Криті важко назвати Всеправославним, яким він планувався з самого початку, з огляду на відсутність п’яти помісних Православних Церков, включаючи Американську. Час покаже, яким буде вирішення цього питання.

Це стосовно священників і мирян. А як поставились до Собору самі його учасники-архієреї?

Попри складності, Собор відбувся, і архієреї, що взяли участь у Соборі, відчули, як видно з відгуків учасників, я би так сказав образно – «смак соборності». Вже пролунали думки, а чи не зробити Собор постійно діючим органом у Православній Церкві - про це говориться і офіційно в «Посланні Собору» - чи можливо краще вже працювати над скликанням за деякий час наступного Собору?

Про це, зокрема, говорив Патріарх Олександрійський Феодор, який критично відгукнувся про якість текстів Собору, назвавши їхній стиль «дерев’яним», тобто важким для розуміння, але закликав їх все ж таки приймати й працювати над подібними й іншими актуальними текстами й надалі, але якісніше.

ПРО СОБОР НА КРИТІ І ПЕРСПЕКТИВИ УПЦ КП

Ви сказали про загальний вимір Собору. Поговорімо конкретно, як це вплине на ситуацію в Україні?

Наші альтернативні православні вкотре опинилися за бортом загальноправославних процесів і сьогодні намагаються робити добру міну при поганій грі, в черговий раз пояснюючи своїм послідовникам, чому їх на Собор не покликали, чому Собор не розглядав їхнього питання, в тому числі й відомого звернення депутатів Верховної Ради та інше. Вони й далі стверджують, що їх все ж таки визнають, і це може зробити лише один-єдиний Константинопольський Патріархат і так далі…

Що можна було б порадити УПЦ КП? Адже видно, що як з боку держави, так і з їхнього боку робляться значні зусилля, які не призводять до бажаних ними результатів.

Вважаю, що якби в УПЦ КП таки хотіли б насправді канонічної легітимності своєї структури, то на своєму останньому архієрейському соборі, що відбувся незадовго до Собору на Криті, їм би слід було звернутися не до патріарха Константинопольського з категоричною вимогою визнати автокефалію, що очевидно є неможливим, а слід би було звернутися до всіх Церков-членів запланованого Всеправославного Собору.

Філарету вартувало б не доводити власну правоту, а визнати перед Собором власну помилку, яка призвела до створення церковного розколу в Україні, до створення паралельної ієрархії та парацерковної структури.

Вартувало б визнати: на жаль так сталося, що ми порушили церковну дисципліну, вчинили розкол у Церкві, зробили паралельну ієрархію, вибачте нас; ми готові визнати свої помилки, але разом з тим готові й приєднатися до Вселенського Православ’я. Поговорімо, як це можна зробити? Тоді б ставлення до УПЦ КП було б зовсім іншим. Натомість, які заяви зробили в УПЦ КП? «Ми є єдиною справжньою, канонічною, помісною…»

До того ж, на їхню думку, канонічна УПЦ - взагалі не Церква, а УАПЦ – самочинне збіговисько. Очевидно, що з такою риторикою з ними ніхто не захоче мати справи. Вважати себе, звичайно, можна ким завгодно, але при цьому важливо не втрачати відчуття реальності.

Тут зрозуміло. А якою була реальна ситуація з обговоренням на Соборі українського питання?

Питання України не входило до порядку денного Собору. Тому рішення з цього питання були неможливі. Але в кулуарах були окремі розмови. І справді, про УПЦ КП згадували, але не зовсім у позитивному ключі. Відкрию одну з внутрішніх дискусій Собору. Зокрема, коли на Соборі було обговорення документу про церковну автономію, то Константинопольський Патріархат запропонував включити до тексту документу пасаж, в якому говорилося про те, що автономію можна надавати у зв’язку «з політичними обставинами».

На цю пропозицію твердо, але коректно відреагував предстоятель однієї з Церков, сказавши, що ми вже маємо в Україні приклад «політичних обставин» і приклад анафеми Філарета, якого підтримують ворожі до канонічної Церкви політики. Більше того, Філарет усюди втручається, засновує свої структури – як в Америці і Канаді, так і на канонічній території інших Помісних Церков, збирає заборонене в служінні духовенство Помісних Церков і тощо. І на цьому дискусія припинялася.

Тобто питання українського розколу має не тільки внутрішньоукраїнські наслідки?

Безумовно. Наслідки розколу в Україні відчуваються і в інших Помісних Церквах. Тут варто згадати і заснований Філаретом «Екзархат Київського Патріархату в Греції» на канонічній території Елладської Православної Церкви, на чолі якого став заборонений в служінні грецький архімандрит, і прийнятий до складу УПЦ КП православний монастир з Польської Православної Церкви, клірики якого були заборонені в служінні за різні канонічні провини.

Список активності УПЦ КП на канонічних територіях інших Церков можна продовжувати.

Тож Собор неофіційно дав зрозуміти, що не можна займатися безчинством на канонічних територіях інших Церков і після цього сподіватися чи переконувати себе та інших, що глави цих Помісних Православних Церков будуть на це все дивитися крізь пальці і виступатимуть за «визнання УПЦ КП».

З огляду на сказане, що б Ви порадили УПЦ КП?

Вважаю, що УПЦ КП потрібно змінювати стратегію: враховувати ці реалії, поводитися порядно, не створювати проблем в інших Помісних Церквах, намагатися миритися зі всіма і змінити свою риторику з агресивної політичної на позитивну і церковну.

Отче, наскільки реальною є можливість одностороннього визнання УПЦ КП з боку Константинополя?

Той факт, що клірик Константинопольського Патріархату священик Олександр Карлуцос відгукнувся різко негативно щодо звернення депутатів Верховної Ради України, свідчить про те, що на Фанарі далеко не всі в захваті від ідеї самостійного втручання Константинополя в українські справи й одностороннього «визнання УПЦ КП». У Константинопольському патріархаті є ієрархи з різним відношенням до цієї ідеї.

Крім того, офіційні тексти Собору, в яких йдеться про цінність кожної Помісної Церкви, а також згадана мною внутрішня дискусія між Предстоятелями Церков свідчать, що на

Соборі дослуховуються до голосу кожної Церкви. І тому жодна Церква, якою б великою чи древньою вона не була б, не повинна була б зараз після Собору одноосібно вчиняти дій, які б порушили єдність Церкви. Особливо це стало відчутно після Собору.

Собор на Криті скріпив ті Церкви, представники яких взяли в ньому участь, і наблизив до себе навіть ті Церкви, які туди не поїхали. Адже представники всіх Православних Церков, увесь православний світ стежив за роботою Собору. А патріарх Олександрійський Феодор в інтерв’ю навіть сказав, що на Соборі так часто говорили про відсутніх, що вони насправді були більш присутні, аніж відсутні. Ці слова можуть викликати посмішку, але увага багатьох православних – і згодних, і незгодних з проведенням Собору – справді була прикута до нього.

У контексті цього питання додам ще одне цікаве спостереження. Коли Філарет був в УПЦ, то казав, що саме УПЦ є спадкоємницею древньої Київської митрополії Константинопольського Патріархату, яка в 1686 році перейшла у підпорядкування до Московського Патріархату. Ці слова можна знайти в його промові після надання УПЦ незалежності в 1990 році. А коли Філарет пішов у розкол, то почав говорити, що вже не УПЦ, а його новостворена структура є спадкоємницею древньої Київської Митрополії.

Тож постає питання: спадкоємність залишається за Церквою, яка залишилася незмінною, чи за митрополитом, який вчора був тут, а сьогодні вже в розколі?

Більше того, будучи канонічним митрополитом, Філарет просив автокефалію від РПЦ, як від кіріархальної Церкви і вважав це канонічно правильним, а пішовши у розкол - почав заявляти, що лише Константинополь може надавати автокефалію. І почав підганяти під цю можливість офіційні документи своєї новоствореної конфесії. Наприклад, рік тому на засіданні їхнього Синоду було заявлено, що УПЦ КП «в жодному разі не може і не повинна розглядатись, як якась частина Московського Патріархату, яка відділилася від нього» (журнал №27).

Тут постає друге питання: а сам Філарет і та частина духовенства, яка пішла за ним у розкол, від кого отримали архієрейські та ієрейські рукоположення? Вся їхня паралельна ієрархія пішла від Філарета, який був колишнім архієреєм Руської Православної Церкви.

ПРО МЕХАНІЗМ НАДАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ

А якщо говорити про механізм надання автокефалії, то чи існує серед Помісних Церков якесь попереднє узгоджене бачення щодо вирішення цього питання?

Справді, механізм надання автокефалії належить до складних питань у міжправославних стосунках. Однак, не відкрию великого секрету, тим більше, що це вже десь було у пресі, коли скажу, що на передсоборних нарадах механізм надання автокефалії був випрацюваний.

Не погодженими залишилися тільки деякі незначні деталі, через які це питання й не було винесене на Собор. Так от, згідно з проектом документу, всіма Помісними Церквами було погоджено, що на всеправославному рівні надання автокефалії ініціює для своєї частини, яка просить цей статус, та Церква, яка на даний момент є кіріархальною, а не та чи ті Церкви, до яких протягом історії належала церковна структура, яка претендує на автокефалію.

Головний аргумент такого рішення полягає в тому, що якщо починати дивитися в історію – хто, коли й від кого залежав – то всі ми повернемося до Єрусалиму, де й зародилося християнство і, таким чином, вийде, що автокефалію всім має надавати Єрусалимський Патріарх. Не говорячи навіть про Україну, до прикладу Православна Церква в Чеських землях і Словаччині історично мала зв’язки і з Константинополем, і з Сербською, і Руською Церквою. Кого з них вважати Церквою-Матір’ю?

Таким чином, далі кіріархальна Церква повідомляє про своє бажання надати автокефалію своїй частині в Константинопольський патріархат, як Церкву, яка є першою за диптихом. Константинополь розсилає повідомлення про це всім Помісним Церквам із запитом про те, чи вони погоджуються, і у випадку загальної згоди, яку кожна з Церков висловлює на своєму Соборі, нова автокефальна Церква приймається до сім’ї Помісних Церков шляхом надання їй відповідного Томосу, який підписують Предстоятелі всіх (!) Помісних Православних Церков.

Відповідно, якщо говорити про українську ситуацію, то на даний історичний момент для Української Православної Церкви кіріархальною Церквою є Руська Православна Церква. Подобається це комусь чи ні, але це так. А тому, якщо є бажання повної церковної незалежності, то з РПЦ слід домовлятися, підтримувати дружні стосунки, а не демонізувати образ Московського Патріархату, що в нас зараз і відбувається з боку окремих невизнаних православних конфесій.

Таким чином, питання автокефалії зараз є справою, яка стосується всіх Помісних Православних Церков світу, а не лише одного Константинополя, на відміну від автономії, яка є внутрішньою справою конкретної Помісної Церкви.

Наскільки інші помісні Церкви готові до підтримки автокефального статусу Церкви України?

У нас досить добрі взаємини з усіма помісними Церквами. Є євхаристійне спілкування, контакти, є взаємне листування, взаємні візити тощо. А якщо почитати риторику офіційних осіб з УПЦ КП, то створюється враження, що для них всі Церкви навколо якісь не такі: РПЦ – ворог, бо це Москва; Польську Церкву критикують, бо закрила монастир, братія якого співслужила з розкольниками; Антіохійську Церкву критикують, бо вона нібито залежить від Москви; Александрійську також, бо вона виступає із заявами на підтримку канонічної УПЦ і т. д.

І тут в мене виникає кілька питань. Перше: чому ж тоді ви прагнете увійти до складу Помісних Православних Церков, де для вас там всі або вороги, або не такі, як ви собі уявляєте?

Друге: а кому ви такі там потрібні з такою риторикою і з такими проблемами? І третє: можливо, варто переглянути власні позиції? Нерозумно, бажаючи увійти до сім’ї Помісних Православних Церков, сваритися й ворогувати з тими Церквами, які вже входять до цієї сім’ї, по тій простій причині, що така Церква чи такі Церкви можуть заблокувати визнання такої спільноти. Нерозумно було б нашій державі, яка бажає стати членом Європейського Союзу, ворогувати з державами-членами цього Союзу. І Україна цього й не робить. Але чомусь УПЦ КП не може зрозуміти цієї простої істини.

Не зовсім правильно добиватися автокефалії в піку комусь, проти когось. Автокефалія не має бути прапором революції в Церкві. Отримання певною місцевою Церквою незалежного статусу має бути свідченням та підтвердженням зрілості цієї Церкви. Ще раз хотів би сказати: наша Українська Православна Церква має добрі братні взаємини зі всіма Помісними Православними Церквами. А це означає, що якщо у нашій Церкві буде внутрішня єдність з питання автокефалії, а також бачення церковної необхідності й користі від неї, то ми зможемо звернутися і нам нададуть той чи інший бажаний статус.

МОЖЛИВІСТЬ ЗАГАЛЬНОПРАВОСЛАВНОГО СПРИЯННЯ У ВИРІШЕННІ УКРАЇНСЬКОГО РОЗКОЛУ

Отче, чи вважаєте Ви реальною можливість вирішення українського церковного питання за участі всіх Помісних Церков світу?

Представники наших альтернативних православних кіл, маю на увазі УПЦ КП, дуже вхопилися за слова Сербського Патріарха Іринея, який сказав, що питання церковного розколу в Україні є питанням, що стосується всього православного світу, а не лише України.

З одного боку, я не бачу в цьому чогось такого, що було б їм на руку. Адже для порушників церковного канонічного устрою немає підстав сподіватися, що глави Помісних Православних Церков якось по-іншому подивляться на них матимуть інше сприйняття церковного розколу, ніж те, яке артикулює наша Церква стосовно до них. Це приблизно те саме, якби якийсь порушник закону в нашій країні вимагав би, щоб його судив не український суд, а Європейський суд у Страсбурзі.

З іншої сторони, випадки подолання розколу в окремій Помісній Церкві за допомогою інших Церков вже були, і навіть в недавній історії Церкви. Зокрема, на прохання Болгарської Церкви у вересні 1998 року в Софії зібрались предстоятелі всіх автокефальних Церков на Собор, куди викликали місцевих розкольників, які на той час існували в Болгарії. Вони покаялись у вчиненні розколу, визнали свою провину і були прийняті до лона канонічної Болгарської Церкви. Тому, коли наші розкольники думають, що якщо всі Предстоятелі зберуться і похвалять їх за те, що вони створили паралельну ієрархію, структуру, паралельну Церкві Христовій, то вони помиляються.

І що ж тоді Ви запропонуєте стосовно України? Що могло б бути таким загальноцерковним механізмом?

Церква Христова є Соборною. А тому, коли говорять про скликання Всеукраїнського об’єднавчого собору, то не беручи до уваги сумнівів щодо правоздатності й компетентності наших депутатів виступати з такими ініціативами, про що вже говорилося у ЗМІ, я би не став боятися такої ідеї.

Ідея реалістична, однак зібрати такий собор у Києві одноосібно патріарх Константинопольський не може з кількох причин. По-перше, на даний час це канонічна територія іншої Помісної Церкви і щось подібне може бути лише на запрошення самої місцевої Церкви. Саме так було у випадку з Болгарською Церквою, яка сама зверталася з відповідними офіційними запрошеннями до всіх Помісних Церков. А по-друге, на такому Соборі мають бути всі глави Помісних Церков, серед яких і Патріарх Московський. Патріарх Константинопольський може лише сприяти, він може пропонувати, але не може ініціювати, а тим більше примусити.

При цьому слід нагадати, що після зібрання Предстоятелів в Софії в 1998 році й подолання розколу, за декілька місяців дехто з колишніх розкольників знову відійшов від Болгарської Православної Церкви й повернувся у розкол. І це при тому, що в Болгарії ідеологічна складова розколу була набагато слабшою, аніж та, яка лежить в основі розколу в Україні. Тому, запропонований Всеукраїнський об'єднавчий собор за участі Предстоятелів Церков ще не є гарантією того, що всі поєднаються і в Україні запанує тиша й спокій.

Я говорю все це не для того, щоб когось образити чи принизити, а для того, щоб показати реалії міжправославних взаємин, ті правила та логіку, за якими приймаються рішення в цій сфері. Небезпека внутрішніх переконань українських неканонічних церковних угруповань полягає в тому, що прості люди починають вірити в їхню риторику, а коли приходить час, то їхні плани не здійснюються. Хто винен? Відповідь у них завжди напоготові: звичайно, Москва. Хоча насправді, потрібно лише знати елементарні правила, якими керується Церква у прийнятті своїх рішень, і зразу стане зрозуміло, що є можливим, а що ні. Тому не слід вводити людей в оману. Для того, щоб вийти з розколу і досягнути єдності, потрібне лише одне – щире бажання, поєднане з визнанням своїх помилок. Православний світ готовий говорити з людьми, в яких є таке бажання.

Спілкувався Дмитро Філенко, Центр інформації УПЦ.

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку