Зустріч на Кубі: український вимір

Перша в історії зустріч Предстоятелів Руської Православної та Римо-католицької Церков, яка відбулася 12 лютого в столиці Куби, нині є однією з найбільш обговорюваних тем у світі. Про значення та очікувані наслідки цієї події розповів заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви протоієрей Миколай Данилевич, повідомляє Центр інформації УПЦ.

Заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ  протоієрей Миколай Данилевич

Італійські журналісти вже порівняли історичне значення зустрічі християнських Першоієрархів з висадкою людини на Місяць. Чи матиме вона не лише символічне значення, але й вагомі практичні наслідки для християнського світу?

Це далеко не перша зустріч Предстоятелів Православних Церков з Римськими Папами. Слід згадати про зустрічі Патріарха Константинопольського Варфоломія та Папи Бенедикта XVI або, раніше, – Патріарха Афінагора та Папи Павла VI.

І перший позитив – те, що православні й католики в особі своїх Предстоятелів знову спробували зробити крок назустріч одні одним. Хочеться сподіватися, що зустріч у Гавані була не лише символічною. У cпільній заяві, підписаній за її підсумками, зафіксовані досить практичні речі. Більшість експертів відзначають, що цей документ є якісним.

Взагалі, я думаю, що слід розрізняти два виміри цієї декларації: глобальний і той, що стосується безпосередньо України. Адже з 30-ти пунктів спільної заяви у двох безпосередньо, а в третьому опосередковано говориться про Україну.

Це дуже важливо, що Предстоятелі торкнулися глобальних питань: переслідування християн за віру на Близькому Сході, спільного християнського свідчення сучасному світові, моральних цінностей.

Зокрема, документ відстоює інститут традиційної сім’ї: там прямо сказано, що сім’я – це союз між чоловіком і жінкою. І це є відповіддю на ті процеси, які зараз відбуваються в багатьох країнах світу, насамперед у Європі та Північній Америці, де гомосексуальні союзи легалізують і прирівнюють до традиційних родин. Тому є достатньо підстав вважати, що дух заяви є більш релігійним, аніж політичним.

Цікаво, що слово «понтифік» у перекладі з латини означає «той, хто будує мости». Нині і Папа Франциск, і Патріарх Кирил, образно кажучи, виступили такими будівничими мостів – між православними і католиками, між християнами і нехристиянами, між християнським світом і так званим постхристиянським секуляризованим суспільством – перш за все, європейським. У заяві говориться про необхідність для європейців пам’ятати про свої християнські корені і відстоювати їх. Це дуже актуально з огляду на те, що до Європи прибуває надзвичайно багато мусульман – біженців із Близького Сходу та інших країн – і, відповідно, відбувається певне зіткнення культур та релігій.

І, нарешті, експерти відзначають, що одним із головних мотивів зустрічі було намагання двох найвпливовіших християнських лідерів планети запобігти третій світовій війні, загроза якої проглядається крізь події на Близькому Сході. Предстоятелі великих християнських Церков вирішили сказати своє слово світові, щоб він не скотився у прірву нової війни.

А український вимір?

Зі спільної заяви видно, що Патріарх Кирил і Папа Римський закладають певну магістральну лінію, певне побажання щодо встановлення більш конструктивних відносин між католиками і православними у всьому світі, і в Україні зокрема.

Як відомо, в нас вони зовсім непрості, ми знаємо історію. Україна – це те місце, де православний і католицький світи безпосередньо зустрічаються, де вони взаємодіють і конфліктують. Тому гаванська зустріч могла б бути поштовхом для позитивного розвитку православно-католицьких відносин у нашій країні. Адже в Україні, де переважна більшість населення є православним, проживають, за різними оцінками, від 3 до 5 мільйонів греко-католиків, а також більше 300 тисяч римо-католиків.

З останніми в нашої Церкви стосунки рівні й позитивні, а от із греко-католиками не зовсім. Я думаю, пройде час, і відносини між Українською Православною Церквою та Українською Греко-католицькою Церквою будуть покращуватися.

Я не хочу сказати, що вже завтра ми повинні сідати за стіл переговорів. Але маючи цілий спектр складних питань, історичних конфліктів, нам слід думати про те, як вибудовувати наші відносини, адже ми живемо в одній країні і маємо вчитися жити в мирі та взаємній повазі. І гаванську декларацію можна розглядати як певне спонукання для праці в цьому напрямку.

Зустріч на Кубі була, як підкреслювали обидва Предстоятелі, братньою. В підсумковій заяві бачимо багато сильних слів про прагнення до єдності християн східної і західної традицій. Це потрібно розуміти як певний ідеал чи як початок якогось об’єднавчого процесу?

Про доктринальне зближення чи про структурне об’єднання, звісно, мова не йде, але в тексті документа буквально сказано, що ми є братами, а не суперниками. Це означає, що ми повинні співпрацювати там, де можемо це робити. До речі, ці слова також є в заяві. При цьому фактично відкидається й проголошується неприйнятною практика прозелітизму, тобто перетягування у свою віру представників іншої Церкви. Одночасно засуджується й «уніатизм» як метод досягнення церковної єдності.

Чим викликано те, що Папа Римський визнав унію історичною помилкою? Йдеться про згортання Греко-католицької Церкви на традиційно православній українській території?

Слова про «уніатизм» у заяві де-факто є повторенням Баламандської угоди 1993-го року, ухваленої комісією з богословського діалогу між Римо-католицькою і Православною Церквами, де також був засуджений метод унії. Тобто, фактично, тут Папа нічого нового не сказав, він просто підтвердив ті документи, які були прийняті раніше.

Щодо другої частини запитання, хочу нагадати, що у 2010-2012-му роках були випадки, коли греко-католики відкривали парафії у традиційно православних регіонах, позиціонуючи себе як православні. І вже в процесі формування парафій виявлялося, що вони греко-католицькі. Ми тоді говорили про те, що ми не проти проповіді греко-католиків серед вірних їхньої Церкви, але при цьому неприпустимо мімікрувати під Православ’я.

Після тих кількох випадків, які були у Вінницькій, Житомирській і Київській областях, греко-католики взяли це до відома і після того ми про щось подібне не чули. Зараз, унаслідок останніх політичних подій, УГКЦ відкрила більше десятка нових парафій у центральних і східних областях України. Сподіваюся, що вони об’єднують греко-католиків, які компактно проживають у тих місцях, і там немає проявів прозелітизму. Адже після зустрічі в Гавані є ясний меседж: більше такого не робити.

Повертаючись до теми єднання християн на глобальному рівні: як ставитися до критики з боку тих православних, які дотримуються ізоляціоністських поглядів?

Слід визнати, що в середовищі нашої Церкви факт зустрічі Патріарха з Папою Римським був сприйнятий неоднозначно. Хтось схвалює, хтось критикує, а хтось сприймає цю подію стримано. Зараз у Церкві точиться внутрішня дискусія з цього питання. Святий апостол Павло говорить, що «повинна бути між вами і розбіжність думок, щоб виявилися серед вас досвідчені» (1 Кор. 11:19). При цьому важливо зберігати єдність Церкви.

На зустрічі Патріарха з Папою Римським не було спільних молитов, не йшлося про питання віри, догматів, не говорилося про об’єднання між Церквами. Ця зустріч цінна тим, що в часи, коли політики з різних країн не можуть знайти порозуміння й намагаються вирішити свої конфлікти за допомогою зброї, лідери Церков, між якими також є давні проблеми, показують приклад того, як можна, будучи різними, зберігаючи свої традиції і особливості, знаходити взаєморозуміння та згоду в головному.

Володимир Бобечко, Центр інформації УПЦ.

УНІАН в Google News