УПЦ на Сході України: Те, що відбувається нині в Донбасі - це нонсенс, штучно створений конфлікт

Прес-секретар Донецької єпархії Української Православної Церкви, настоятель Свято-Ігнатіївського храму протоієрей Георгій Гуляєв розповів "УНІАН-Релігії" про те, чого потребують сьогодні мирні жителі Донбасу і яку роботу веде Церква на Сході України.

П'ять місяців тому в Донецьк масово прибули бойовики ДНР. Що змінилося в церковному житті після початку бойових дій? У важкий період для жителів окупованих територій чого найбільше потребують парафіяни?

Для Церкви в Донбасі минулий рік став часом випробувань на твердість нашої віри і наших принципів. Знаєте, ми завжди традиційно за богослужінням молилися про мир у всьому світі, але так щиро, як тепер, про мир ми ще ніколи не молилися.

Сьогодні серйозна спокуса для православних, під тиском або заради вигоди, стати допомогою для політиків. Церква не може собі цих речей дозволити. Сьогодні парафії Донецької єпархії знаходяться по два боки фронту, і між нами проклали цілком відчутний кордон з блок-постів, паспортних контролів, оглядів. Але це межі людських претензій на землю і вони можуть змінюватися, а для віруючих земля - це Божий дар. І в Псалтирі говориться:  «Господня – земля и что наполняет ее, вселенная и все живущее в ней, ибо Он основал ее на морях и на реках утвердил ее» (Пс. 23). Тобто земля належить тільки Богові, а ми на цій землі лише люди, які несемо свою місію.

Церква не відділяє себе від народу, навіть якщо ці люди в чомусь помиляються, ми поруч. Ми несемо скорботи з хворими, з тими, які заблукали, несемо мир запеклим. Годувати голодних, відвідувати хворих, наставляти на каяття необхідно всякого незалежно від його політичних поглядів. І наше перебування поруч не є співучастю з тим, що вони роблять, а скорше стає для воюючих нагадуванням про те, що є інші пріоритети і орієнтири в житті. Присутність священика в середовищі воючих людей, це не є схвалення або освячення якоїсь їхньої діяльності, це є можливість приготувати людей до смерті.

Минулий рік став для нас часом випробувань, тому що ми звикли жити в краї добробуту. У Донбасі весь час мирно уживалися безліч національностей, тут не було міжетнічних конфліктів, тут просто відсутня база для етнічного конфлікту, ніхто ніколи нікого не гнобив. Мирно жили греки Приазов'я, українці, росіяни і татари, німці та євреї - понад 100 національностей. Ми завжди цим пишалися. У нас навіть релігійних конфліктів не було.

Ми знайомі з місцевими греко-католиками, спілкуємося з протестантами. На заходи запрошували для спілкування католицьких священиків і представників ісламу. Вони в меншості знаходяться, але вони ніколи не були поза нашою увагою. Тому те, що відбувається нині в Донбасі - це нонсенс. Це викликає подив, тому що це штучно створений конфлікт.

У зв'язку з такими подіями чи відчувається відтік парафіян УПЦ у Донецькій області?

Церква - це, насамперед, люди. Тому той мільйон людей, який, за даними ООН виїхали з Донбасу, це й наші парафіяни. Серед них були люди заможні, які допомагали будувати храми, які підтримували соціальні проекти Церкви. Серед них люди, які разом з нами працювали, і заради яких ми будували храми на шахтах, у лікарнях, на фабриках. Ми хотіли бути ближче до людей, і люди тягнулися до нас. Тепер багато підприємств не працюють, руйнуються зв'язки. Ми знаємо скорботу цих людей, скорботу вимушеного переселення, труднощі біженців.

Завдяки старанням митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона за 20 років його управління єпархією типовий донбаський пейзаж зі степом, трубами та териконами змінився - практично в кожному місті з'явився храм. І це не тільки відновлені або реставровані святині, а саме новозбудовані храми. Ці храми з'явилися там, де їх ніколи не було. А зараз там, де проходить зона конфлікту, де проходить лінія фронту, ці храми опинилися в тій зоні, яка піддається обстрілам і руйнуванню.

За час конфлікту в Донецькій області так чи інакше постраждало 62 храми. Це храми Горлівської та Донецької єпархії УПЦ. Є практично повністю зруйновані храми, як то Свято-Іверський жіночий монастир, зруйнований храм святого Іоанна Кронштадтського, дуже пошкоджені храми в Макіївці і Іловайську. А є храми посічені осколками з частковими руйнуваннями - вибиті вікна, пробиті дахи, обсипалася штукатурка.

Наскільки я знаю, у Донецькій області навіть у зруйнованих храмах іноді проходять служби і залишаються на своїх місцях священнослужителі?

Є райони, звідки люди евакуювалися, тут саме фізичне знаходження небезпечно і священик теж може бути героєм до певної межі. Митрополит знайшов, на мій погляд, золоте рішення - священики в місцях бойових дій приписані до храмів на мирній території і основний час проводять там, але періодично приїжджають у зону конфлікту, звершують служби для тих, хто залишився, чи моляться в напівпорожньому храмі.

Якщо немає можливості вести богослужіння, то громада переходить в інший храм. Наприклад, всіх насельниць зі Свято-Іверського монастиря (район аеропорту міста Донецька) прихистив Свято-Миколаївський архієрейський собор. Черниці там живуть в окремому корпусі, моляться, туди ж перенесені святині та монастирське управління.

Люди підтримують один одного - ми частина великої єдиної Української Православної Церкви з понад 11 тисячами парафій. Ми відчуваємо молитовну підтримку і матеріальну допомогу, яку нам надають віруючі з різних регіонів України. З Києва, Одеси, Сум, Херсона, Харкова та інших регіонів до нас надходить гуманітарна допомога, яка спрямована, насамперед, на людей. Особливим місцем для біженців стала Святогірська лавра.

Там живуть, певно, більшістю сім'ї з дітьми? Чого вони потребують?

За даними Святогірської лаври, ось уже півроку там постійно мешкають 450 людей, з них 120 дітей. Тобто, для монастиря, в якому живе лише 100 ченців, це достатнє поповнення. Їх, звісно, треба нагодувати, необхідно забезпечити нормальними умовами проживання, постільною білизною, медикаментами. Взагалі все місто Святогірськ стало таким собі містом біженців - їх там декілька тисяч.

Приміщення, де живуть біженці, готові до зими?

Ці приміщення досить комфортні були й раніше. Паломницький готель у радянський час був пансіонатом, тепер повернувся до історичної місії - бути притулком для нужденних.

У чому найбільше зараз є потреба у віруючих, які опинилися у важких умовах у Донбасі?

Треба розуміти, що ресурс, запас міцності, весь час зменшується. Віруюча людина, звичайно, не помічає якоїсь недостачі: ми звикли постити, у нас немає великих претензій до одягу. І закриття модних бутиків у Донецьку ніяк не вплинуло на нас. Але все одно відчувається брак медикаментів. Добру справу зробили віруючі з Канади, вони зібрали кошти і купили партію інсуліну, ми змогли закрити місячну потребу в інсуліні по Донецькій області.

Коли страждає храм, це є проблема для всієї єпархії. І владика і побратими священики допомагають і одягом, і якимось начинням, іконами. Щоб люди могли навіть серед усієї цієї розрухи приходити і молитися, бо без молитви, без втіхи життя в цьому регіоні може стати дуже-дуже важким. Тому ми тим і займаємося, що втішаємо та підтримуємо людей.

В частині гуманітарної підтримки ми, є і благодійниками і благоотримувачами. Іноді досить просто бабусям на парафії наварити борщу і погодувати будь-кого. Ось таке волонтерство - щоденний послух.

Головна біда - сьогодні люди не розуміють, що їх чекає у майбутньому за будь-яких сценаріїв вирішення конфлікту. Нанесені глибокі душевні рани - хтось втратив близьких, хтось втратив майно, хтось побував у полоні. І в цьому випадку тільки Церква може озвучити ті життєві змісти, про які вона проповідує вже дві тисячі років - Христос і наслідування Йому. Прощення, покаяння, бажання почути іншу людину і знайти компроміс, який би влаштовував людей - ось про що проповідують священики.

Ми навчилися молитися під звуки обстрілів і просимо один у одного вибачення на кожній службі, сподіваючись, що на наступній службі зустрінемося всі знову разом. Ми навчилися цінувати не речі, а відносини, віддавати своє тим, хто втратив і загубив. Вчимося жити скромніше. Знайомий священик розповів, що іноді на панахиди люди приносять продукти з гуманітарної допомоги... Виходить, що люди діляться навіть тим, чим поділилися з ними.

Крім молитовної підтримки, ви намагалися допомагати у звільненні заручників в Донбасі?

На жаль, ця місія провалилася. Були окремі випадки звільнення полонених і заручників, але, в цілому, тут немає контакту. Є певні інтереси певних людей, в які ми не вписуємося. Це, дійсно, проблема. Є люди, які начебто й хочуть, щоб ми допомагали, але вони по-іншому вирішують всі ці питання.

Чи приходять до вас люди, які сьогодні воюють по обидві сторони конфлікту?

Так, приходять. І ми опиняємося в край непростій ситуації. У цій війні добровільно або за необхідності беруть участь і наші парафіяни. У питаннях, де офіційна влада України та Росії, світова спільнота не може охарактеризувати те, що відбувається зараз в Донбасі, приховуючи це за якимись евфемізмами, від нас чомусь хочуть політики з протиборчих таборів, щоб ми офіційно називали речі своїми іменами. Але ми не та структура, яка навішує ярлики, ми можемо давати тільки духовну оцінку. І духовна оцінка війні дана. Це - міжусобна брань. А мета віруючих людей - молитися про мир. Користі від цього протистояння і руйнування власного будинку не буде.

А Церкву намагалися привернути до мирних переговорів щодо конфлікту на Донбасі?

Намагалися, нас запрошували на круглі столи, де були представники з Києва і Донбасу. Але у священика завжди своя думка - Євангельська, тому для багатьох невіруючих наша думка стає проблемою. І корупціонери, і революціонери впевнені, що вони тут, на землі, житимуть вічно. Тому вони з таким захватом творять свої справи. Але це не так - усе коли-небудь закінчується. І навіть якщо ти підеш від суду людського, то є ще суд Божий. І навіть сама смерть не закриває всі питання, а тільки починає їх ставити.

У Донецьку було декілька випадків викрадення священнослужителів різних конфесій. Як ви думаєте, це було пов'язано з їхньою вірою?

Зрозуміти логіку гонителів дуже складно. Якщо йде цілеспрямований пошук інакомислячих, нехай висловлять свою позицію, що ті чи інші конфесії їм не приємні. Але ж вони мовчать. Швидше за все, йдеться про кримінальні злочини, цілком звичайні під час війни.

Був випадок, коли протестантський пастор потрапив у полон в Донецьку до одного озброєного угруповання, і серед мучителів він упізнав іншого протестанта, який свого часу приходив на євангельські бесіди, а потім відійшов від церкви. Це показовий випадок - є певний відсоток людей, які використовують релігійний мотив задля виправдання беззаконня. Це, на жаль, завжди було присутнє в історії людства - політичні та психологічні мотиви, завуальовані релігійним. Так, напевно, їм простіше жити.

Нині, на мій погляд, відбувається героїзація одних людей зі зброєю і демонізація інших. Віруюча людина не стане підтримувати ці течії. Православні в Донбасі такі самі жертви війни, як греко-католики чи протестанти.

Православна Церква в Донбасі - єдина структура в регіоні, яка не змінилася від початку бойових дій. Поїхав мер, обладміністрація, правоохоронці, а донецький митрополит той самий, і священики всі на місцях. Українська Православна Церква - це та структура, яка духовно пов'язує Донбас з Україною. І не дає забувати гарячим головам про те, що крім уряду сусідньої чи своєї країни - є ще народ. Уряди приходять і йдуть, а люди залишаються. Пройде час, взаємні звинувачення і претензії зійдуть нанівець, і нам треба буде якось жити й дивитися один одному у вічі.

Як військові дії вплинули на сімейні стосунки віруючих?

Вінчань, звичайно, стало менше. В основному приходять вінчатися люди, які вже були у шлюбі і хочуть отримати церковне благословення. Хрещення теж є, діти народжуються, їх хрестять. Зрозуміло, що більшість народжуються поза територією бойових дій. Бо не нормально, щоб вагітна жінка була б на такій території. Розділені сім'ї, звичайно, це теж питання пастирської роботи.

У  таких важких обставинах у Донбасі, як Церква бачить свою роль?

В умовах інформаційної війни нам постійно задають питання: а ви з ким, ви за кого? Відповідь одна - ми з Христом. І хто б не грішив, ми будемо називати це гріхом, а якщо людина зробила добре, ми будемо говорити, що це благо. У цьому наша роль морального, етичного авторитету. Нехай самі ми люди немічні, слабкі і не завжди можемо щось оцінювати, але є християнська інтуїція, яка дозволяє нам говорити: «зупиніться, якщо ще крок, буде біда». На жаль, ця біда вже настала, але важливо знайти в собі сили звернутися до Бога і зупинити конфлікт на Донбасі.

Анна Хрустальова, «УНІАН-Релігії».

УНІАН в Google News