1

Митрополит Онуфрій: Бажаю всім миру з Богом і з ближніми. Щоб уміли одне одного прощати

1

Ваше Блаженство, Ви з Буковини, краю православного. Хто був для Вас прикладом, хто навернув Вас до віри?

Особливих прикладів, які б усе заполонили собою, — таких не було. Звичайно, взірцем християнина був батько. І мама весь час ходила в церкву і нас учила, навіть більше, ніж батько. Така вже роль мами: всіх вчить та інструктує й наставляє. Бо часом і не хотілося йти до церкви, а мама — за руку, і пішли… Отак виховувала.

А зі святих мав за приклад святителя Василія Великого. Коли батько розказав мені (ще маленькому) його житіє, то я захотів бути таким, як Василій Великий.

Ваш батько служив священиком у ті часи, коли Церква зазнавала утисків, однак Вас не зупинив його нелегкий шлях. А чи не виникало бажання мати якусь іншу професію?

Мріяв стати інженером. Помисли - «купці» намагалися мене купити: «Ти хотів пізнати мирські науки». Ну пізнав я їх, закінчив три курси університету. Залишалося ще два курси, це вже була спеціалізація, і загальних наук (вища математика, філософія тощо) там не викладали... Та все-таки благодать Божа діє на людину. Згадав я свою квітучу дитячу мрію — бути як святитель Василій Великий! І в мене з’явився твердий намір іти духовним шляхом. Тож вирішив не марнувати час, залишив університет і вступив до семінарії.

А ким би Ви стали, коли б продовжили навчання в університеті?

Інженером електроніки і кібернетики. Тоді така спеціальність була прогресивна й перспективна, а ці науки активно розвивалися.

Але служіння Богові все-таки переважило.

Переважило! І я зовсім не шкодую, що поміняв кібернетику на духовну дорогу.

Владико, чому Ви обрали саме чернецтво? Можна ж було стати священиком і служити Богові, Церкві й людям...

Бог покликав мене, і я не роздумуючи пішов у монастир. Усю молодість я провів у Свято-Троїцькій Сергієвій лаврі, де прожив 18 років.

Ви також служили у Почаївській лаврі.

У Почаївську лавру мене призначили намісником. Тоді я вже мав досвід і був священиком. В обителі прослужив два з половиною роки.

Раділи, що повертаєтеся на рідну землю, в Україну? Чи для духовної людини однаково?

Мені було приємно, що це близько від тих місць, де я народився, тож міг побачити своїх батьків. Хоча духовну людину направляє Бог. І вона повинна йти, незалежно від того, подобається їй це чи ні, близько до рідної хати чи далеко.

Нині Ви несете служіння далеко від Вашої хати. Та все ж подумки туди повертаєтесь і їздите на Буковину, коли маєте час. Чи не сумуєте за своїми парафіянами?

Звичайно, адже я прослужив там 23 роки. Ми, так би мовити, «зрослися»: люди до мене звикли, а я до них прив’язався. Однак Господь по-іншому розсудив. Усе з волі Божої.

Чи часто бачитися зі своїми однолітками?

З деякими зустрічався. Когось із однокласників навіть не одразу впізнавав, часу ж спливло багато. Уже минуло понад 50 років, як ми закінчили школу! Люди змінилися, і я змінився.

Ви поїхали з Чернівців, коли Вас обрали Предстоятелем УПЦ. Вам довірили паству найбільшої Церкви в Україні. На Вашу думку, що таке архіпастирство — тяжкий хрест, велика честь, бажання вести людей шляхом спасіння?

Це служіння, яке Господь поклав на мене. Воно — і велика честь, і тяжкий хрест. Духовна честь без хреста не буває. Так Господь поєднує в тобі й трохи втішає тим, що честь маєш. Та коли забагато роздумуватимеш над своєю честю, то Він хрестом трошки притисне. І тоді розумієш, що ця честь належить не мені, а Богові. І Богові треба віддавати честь! Бог ставить людину на високий свічник не для того, аби вона себе прославила, а для того, щоб вона на цьому свічнику прославила Бога!

Зараз боголюбивий народ України переживає не найкращі часи. Складно досягти миру в душі, так само як і в суспільстві. Що робить Церква, аби примирити людей?

Причина порушення миру в душі людини — це гріх. Також і порушення миру в суспільстві — теж гріх людський. І Церква передусім молиться про те, щоб Бог усім нам простив гріхи: і мені, і всім людям. Ми молимося, щоб Господь дав кожній людині можливість зрозуміти, що вона є творінням Божим. І що Бог її створив не для того, щоб вона піднімала руку на ближнього та ворогувала, а для того, щоб жити в мирі й терпінні один до одного. Це — основа миру. І ми, як віруючі люди, намагаємося, перш за все, себе примирити з Господом. Бо якщо себе особисто не примириш із Богом, то сам не матимеш миру й не можеш бути миротворцем.

У Вас, зрозуміло, обмаль вільного часу. Та коли вже-таки його маєте, то як використовуєте?

Читаю духовну літературу. Люблю гуляти на самоті й читати молитви або щось обмірковувати.

Встаєте рано, лягаєте пізно?

Секрет! (Сміється.)

Кажуть, що у зрілому віці час збирати каміння. Чи багато назбирали?

Для себе нічого ще не назбирав! Духовного каміння не назбирав. Сподіваюсь, що наберу. Однак надіюсь не на своє назбиране каміння, а на милість Божу.

Як Ви себе самі оцінюєте?

Я ще нічого не зробив так, як треба робити. Але роблю що можу — не на пів-оберта, а на повну котушку, згідно зі своїми здібностями та своєю вірою…

Що необхідно для духовного збагачення нашої Церкви?

Духовне збагачення Церкви — це духовне збагачення кожної людини. Духовне збагачення. Якщо кожна людина збагатиться духовно, то буде багата й Церква. Церква ж сама по собі не потребує наших духовних вливань. Церква по суті — той організм, котрий нас приймає в себе. І хоче, щоб ми духовно стали багатими. Якщо буде духовно багатим кожен син Церкви, то зовні всім людям здаватиметься, що Церква красива! Однак Церква й без нас красива, а ми без Церкви погані. І нам треба свій духовний рівень підняти до рівня церковної краси. А це робиться через молитву, покаяння і смирення перед Богом та один перед одним. Через терпіння один одного. Отак людина себе робить красивою, багатою духовно. І тоді людям, які не знають Церкви, стане очевидною її краса.

Що б Ви собі побажали?

Стати кращим. Духовно.

А нам?

 Стати ще кращими, як ви є.

І знов повернуся до Чернівців. Що Ви згадуєте про рідне місто?

Пригадуються мої дитячі роки, коли я дуже хотів у місто. Там неподалік є містечко Вижниця, де було трохи асфальту. На велосипеді катаєшся і думаєш: «А у нас навесні й восени суцільне болото. Ой, як би я хотів жити в місті!». То я собі ліз на ворота: виміряю — де схід, а де захід, північ, південь. І по карті виміряю — де Чернівці? І думаю: «Невже ось за цими горами — місто Чернівці? Як би я хотів там жити!». А вбік подивишся — Карпати в серпанку. А ми під горами жили. Подивишся — скрізь гори… одні гори! І так вони мені набридли. А тепер думаю: «Поглянути б мені на гори! Так набридло місто. Хочу побути в горах». Отакі в мене казуси!

Наостанку, Владико, Ваші побажання пастві.

Бажаю всім миру з Богом і з ближніми. Щоб уміли одне одного прощати. А коли не вміємо — треба примушувати себе. Адже Господь сказав: «Хто простить ближнього — того Отець Небесний простить». І нехай Бог завжди буде з нами!

Інтервью надане інформаційним відділом УПЦ

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter