Мусульмани України: історія солідарності

Упродовж двох років випробувань, які випали на долю нашої країни, завдяки своїй твердій громадянській позиції та патріотизму українські мусульмани зуміли завоювати авторитет та повагу решти суспільства. А ще — інтерес до своєї історії та способу життя. Про минуле й майбутнє ісламу в Україні, а також про причини й можливі наслідки жахливої терористичної атаки в Парижі говоримо з одним з найбільш яскравих та прогресивних духовних лідерів України — муфтієм Духовного управління мусульман України «Умма» шейхом Саідом ІСМАГІЛОВИМ.

— Шейху Саіде, чому, на ваш погляд, радикальним фундаменталістським течіям попри все вдається сьогодні знаходити прихильників, зокрема й серед громадян євопейських країн? Як ви вважаєте, хто має реагувати на ці загрози передусім — мусульманська спільнота чи європейське суспільство загалом?

— Радикальні рухи, про які ви говорите, це маргінальне явище. У них немає великої кількості послідовників. Йдеться про окремі угруповання, за якими стоять поки що невідомі нам куратори, які керують ними, постачають зброю тощо. Там знаходять своє місце люди, які схильні до радикалізму та насильства — вони є у будь-якому суспільстві. Зазвичай такі угруповання нагадують глибоко законспіровані, закриті для зовнішнього світу секти. Не пригадую, щоб хтось із них виступав публічно. Ці люди не відвідують мечетей, не спілкуються з іншими мусульманами. Вони не живуть повноцінним мусульманським життям. Слухають лише своїх авторитетів, з якими підтримують контакт переважно дистанційно, за допомогою Інтернету. Зазвичай це — неофіти, які мають дуже приблизне уявлення про іслам. Саме тому їх легко завербувати. З  цієї ж причини серед членів «ІДІЛ» чимало вихідців з Європи та пострадянських країн. Вони відірвані від мусульманської традиції, часто живуть у середовищі, налаштованому доволі вороже щодо мусульман. На таких людей простіше впливати. До слова, нині ми знаємо, що одна з терористок, яка підірвала себе в Парижі, ще рік тому взагалі не була релігійною. Що змусило її за такий короткий час перетворитися на фанатика? Можемо лише здогадуватись, як їй «обробили» психіку, щоб зрештою ця дівчина пожертвувала власним життям та життям людей довкола за ідеї, про які ще рік тому нічого не знала.

Членами радикальних угруповань нерідко стають люди, які зіткнулися з певною кризою — ті, хто розчарувався у власному способі життя, втратив когось із близьких, зазнав фінансових збитків тощо. Вербувальники працюють дуже професійно — вони помічають таких людей і застосовують щодо них жорсткий психологічний тиск. Водночас очевидно, що організувати злочини на зразок терористичної атаки в Парижі здатна лише професійна мережа, яка має відповідну фінансову та іншу підтримку.

Щоб завершити відповідь на ваше запитання, розповім мусульманський анекдот. Отже, озброєний терорист «ІДІЛ» зупиняє автівку, в якій їде родина арабів-християн. Націлюючи автомат, наказує: «Процитуйте щось з Корану, інакше всі загинете». Чоловік, який був за кермом, у відповідь наводить арабською мовою цитату з Біблії. Автомобіль пропускають. Трохи згодом шокована дружина запитує: «Як ти міг так ризикувати? Адже він міг нас застрелити». «Якби він знав, про що мовиться в Корані, не стояв би тут зі зброєю в руках», — відповідає чоловік. Саме так ми, мусульмани, відповідаємо, коли нас запитують про терористичні атаки. Якби ці люди знали, чого навчає іслам, вони б не скоювали цих страшних злочинів.

— Як вплинули теракти в Парижі на ставлення до мусульман в Україні?

— Дякувати Богові, великих змін ми не відчули. Хоча деякі ЗМІ, на жаль, ніби навмисно нагнітають ісламофобські настрої. Після таких жахливих злочинів ми часто спостерігаємо тимчасові сплески побутової ісламофобії. На щастя, переважно йдеться лише про поодинокі випадки. Наприклад, днями у Житомирі хтось заплював вікна будівлі, яку використовують як мечеть...

«МИ НЕ СПРОМОГЛИСЯ СФОРМУВАТИ «ПАРТІЮ МАЙДАНУ»

— Нещодавно Україна відзначила другу річницю Революції Гідності. Знаю, що ви були активним учасником. Як оцінюєте її наслідки сьогодні?

— Розчарування немає, бо головна мета Революції Гідності полягала, на мою думку, не в тому, щоб змінити владу. Найважливіше, що люди відчули себе вільними, усвідомили, що доля країни залежить від них. Ми навчилися скидати владу, яка нас не задовольняє, але ще не навчилися обирати нову. Учасники Революції Гідності зуміли вигнати з владного олімпу найбільш одіозних осіб, але не спромоглися сформувати натомість свою партію — «партію Майдану». З її допомогою ми мали б делегувати до влади нових людей — професійних, освічених, відповідальних та чесних. Цей новий клас мав би змінити країну й зруйнувати корумповану систему, яка породжує провалля між бідними та багатими.

Сьогодні ж маємо ситуацію, коли при владі залишилися фактично всі ті ж самі люди та партії (інколи, щоправда, під іншими назвами). Саме через це в Україні нині немає справжньої боротьби з корупцією, немає люстрації й немає довіри до керівництва. Революція Гідності була для нас важливим кроком — адже українське суспільство було майже безправним ще з часів Російської імперії. Але нині час робити наступні кроки. Переконаний, що молодь, яка творила Революцію Гідності, стала зовсім іншою. Їхні ж діти будуть іншими й поготів.

— Чи можна сказати, що два роки випробувань, крізь які пройшла Україна, зблизили різні релігійні спільноти?

— Безумовно. Революція та війна відкрили українцям українських мусульман. Адже досі більшість людей навіть не знала, що в Україні є мусульмани — нас просто не помічали. Саме активна участь мусульман у драматичних подіях, які випали на долю країни, продемонструвала, зокрема, що українська нація складається з представників різних релігійних та національних спільнот. Нині українці довіряють мусульманам і знають про них значно більше.

«ЧИ МОЖНА ВБИВАТИ ВОРОГА, ЯКЩО ВІН — ТАКОЖ МУСУЛЬМАНИН?»

— Чимало українських мусульман беруть участь у бойових діях на сході у складі Збройних сил та інших військових формувань. Яким чином ви надаєте їм духовну підтримку?

— До початку війни в Україні не було військового капеланства. Навесні 2014 року ми зіткнулися з цією проблемою, коли на полі бою загинув мусульманин, який воював у складі батальйону «Айдар». Хтось мав поїхати на передову й виконати всі необхідні мусульманські обряди.

Військові-мусульмани зверталися до нас із запитаннями: чи можна вбивати під час війни; а якщо твій ворог також є мусульманином? Адже росіяни масово залучали до бойових дій мусульман з Північного Кавказу. В Корані йдеться — якщо два мусульманини схрестять мечі, то і вбитий, і вбивця потраплять до пекла. То що ж робити — може, взагалі відмовитися від служби в армії? Тут треба пояснити, що подібне питання постає, зрозуміло, не вперше. За часів Халіфату мусульманам нерідко доводилося воювати. Навіть сподвижники, люди найближчі до Пророка, через певний час після його смерті зустрілися один з одним на полі бою. В Корані сказано, що життя, гідність та майно мусульманина є недоторканними — ніхто не має права прийти й забрати їх. Держава — це, між іншим, теж певне суспільне майно. Адже ми п’ємо воду та їмо хліб, який вирощують на цій землі, тут народжуються й зростають наші діти. Наш обов’язок полягає в тому, щоб захищати Батьківщину. Лише таким чином ми можемо зберегти власну гідність. Першими напали не ми — це вони прийшли вбивати нас і забирати наше майно. Саме тому українці, й мусульмани зокрема, зобов’язані захищати себе.

Коли постала така потреба, Духовне управління мусульман України «Умма» надавало військовим мусульманам допомогу їжею, медикаментами, одягом тощо. Зараз ми працюємо над створенням військового капеланства. Нині на фронті здійснюють служіння вже троє наших військових капеланів. Оскільки мусульмани у Збройних силах розпорошені між різними військовими частинами, капелани закріплені за секторами. Якщо мусульманин чогось потребує, якщо він був поранений або загинув, наш імам виїжджає на місце й виконує всі необхідні обряди.

Щоправда, на жаль, слід визнати, що питання капеланства ще не узгоджено остаточно на рівні Міноборони. Відповідний закон було ухвалено, але як він функціонуватиме, яким буде офіційний статус капелана, ще не зовсім зрозуміло. Про це говоримо не лише ми, а й представники інших релігій.

— У якому нині становищі мусульмани, що опинилися на окупованих територіях? Чи вдається підтримувати з ними контакт?

— На жаль, на окупованих територіях опинилася переважна більшість мусульман України. Найбільше проблем було в Криму, де кримських татар намагалися змусити «полюбити Росію». Щодо них застосовували репресії — залякували, викрадали, кількох кримських татар було закатовано. Зазнавали гонінь релігійні організації. Нині градус залякувань дещо знизився, але певна кількість мусульман все ще залишаються зниклими безвісти. Деякі лідери меджлісу перебувають за ґратами. Росіяни «зачищають» простір від «небажаних мусульман» та заборонених їхніми законами книжок. Ті ж, кого привчити «любити Росію» не вдалося, або зникають, або змушені тікати.

Водночас ситуація на Донбасі залишається доволі невизначеною. Мусульман інколи викликають на «бесіди» — шукають тих, хто готовий співпрацювати з новою «владою». Водночас якихось специфічних репресій на релігійному ґрунті поки що немає.

«ГОЛОДОМОР — ЦЕ ВЕЛИКА НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ»

— Нещодавно в Україні відзначили День пам’яті жертв голодоморів. Що означає ця дата для мусульман?

— Мусульмани України добре знають, що таке геноцид, адже, як відомо, мусульмани-кримські татари також пережили свій власний, коли під час депортації загинула майже четверта частина цього народу. Ми разом з усіма українцями традиційно беремо участь у всіх пам’ятних заходах. Переконаний, що такі злочини не мають строку давності. Всевишній Аллах у Священному Корані наказує мусульманам бути справедливими. Всевишній Аллах каже, що він заборонив чинити несправедливо собі і своїм творінням. Голодомор — це велика несправедливість, а кожна віруюча людина має засуджувати несправедливість і казати правду. Ми маємо знати й пам’ятати про цю страшну трагедію — щоб вона більше ніколи не повторилася.

Далі буде

Роман ГРИВИНСКИЙ, «День»