Віруючі до церкви не ходять: роль церкви в теперішній Вірменії

Інститут церкви завжди відігравав важливу роль у будівництві і збереженні вірменської нації. Вірменський етнос, майже півтори тисячі років перебував під владою різних держав (як християнських, так і мусульманських), не асимілювався і зберіг своє культурне ядро. Навіть після геноциду 1915 року вірмени, розсіяні по всьому світу, в основному зберегли свою культуру і духовний зв`язок з Вірменією та Вірменською апостольською церквою (ВАЦ). Однак після розпаду СРСР масового приходу населення в церкву не відбулося.

Вірмени сприймають церкву швидше як носія традицій, ніж як центр життя. Нинішня влада намагається ситуацію змінити. Прем`єр-міністр країни Тигран Саркісян має тісні зв`язки з духовенством; деякий час тому він навіть заявив, що пункт конституції про розділення церкви і держави застарів. У Вірменії кажуть, що влада йде на кроки щодо посилення церкви, аби зробити її ще однією своєю опорою і контролювати через неї діаспору.

Про заслуги церкви у справі збереження вірменської самобутності, про її роль у вірменському суспільстві, діаспорі і державі в інтерв`ю розповів один із провідних дослідників історії ВАЦ, кандидат історичних наук Ованнес Ованнесян.

Вірменська апостольська церква – одна з п`яти так званих Давньосхідних церков, яка не прийняла рішень IV Вселенського (Халкідонського) собору. Одна з основних характерних її рис – розуміння природи Христа. Вірменська церква відкидає і ідею монофізитства (визнання в Христі тільки божественного начала), і прийняте на Халкідонському соборі положення про те, що в Христі є дві роздільні сутності – божественна і людська. Позиція ВАЦ полягає в тому, що в Христі є і божественне, і людське, причому в одній особі (міафізитство).

Після Халкідона з`явилися й інші відмінності. Так, Вірменська церква трималася осторонь від конфлікту в християнському світі навколо ікон. У ВАЦ немає широкої традиції іконошанування, однак вона не є і іконоборчою церквою, ікони в ній шануються. Взагалі, Вірменська церква завжди намагалася маневрувати між римо-католицькою і грецькою православними традиціями.

Стосовно структури, то вона чимось нагадує РПЦ. І це не дивно – адже 1836 року, коли приймалося положення про структуру церкви, нинішня Вірменія була під владою Росії. У 1923 році відбулися певні зміни – був скасований Синод і його прокурор, створено Вищу духовну раду. Однак серйозних повноважень у неї немає, в тому числі і бюджетних. За ідеєю, рада повинна збиратися раз на два роки, проте в реальності це відбувається тільки тоді, коли обирають католікоса. Обирається він довічно, і вся влада в церкві сконцентрована в його руках.

Яку роль відіграла вірменська церква в становленні держави в період окупації Вірменії?

Після прийняття християнства в 301 році Вірменія недовго існувала як незалежна держава, і значну частину своєї історії їй доводилося перебувати під владою цілковито різних народів, у різних культурах (причому часто в один і той же час різні частини Вірменії перебували під різним підданством). У 428 році вона стала провінцією Сасанідської Персії. Потім Вірменією та її частинами правили візантійці, їх змінили араби. У 885 році Вірменія повернула собі незалежність – аж до 1045 року нею правила династія Багратуні. Після цього прийшли турки-сельджуки, потім монголи, а потім знову турки. У підсумку в 1555 і в 1589 роках територія тодішньої Вірменії була розділена між Персією (отримала східну частину) і Туреччиною (до неї відійшла західна). Потім за підсумками російсько-перської війни 1826–1828 років Східна Вірменія увійшла до складу Росії.

Деякі автори стверджують, що в цей вельми складний для вірменської історії час церква зіграла роль відсутньої держави. Я не зовсім згоден з цією точкою зору – у церкви не було ряду інструментів, притаманних державі (армія, поліцейські сили). Роль церкви була іншою і, до речі, не менш важливою: вона зберегла культуру народу, його звичаї, писемність та ідентичність. Уся система освіти у Вірменії концентрувалася навколо храмів і монастирів. Церква також відігравала певну дипломатичну роль – католікоси регулярно їздили за кордон і намагалися отримати якусь допомогу в справі відновлення Вірменії, а коли зрозуміли, що допомоги не буде, стали налагоджувати добрі стосунки з місцевою владою.

Як Туреччина і Росія ставилися до спроб церкви зберегти вірменську ідентичність?

У обох влад спочатку були плани асимілювати вірменське населення. Однак турки зробити це не змогли – надто сильні були відмінності між ісламською турецькою та християнською вірменською культурами. Вірменське населення часто не йшло навіть на змішані шлюби, не кажучи вже про імпорт елементів турецької культури в своє повсякденне життя. У відповідь на політику асиміляції жителі Західної Вірменії періодично влаштовували бунти. Турецькі султани ці бунти нещадно топили в крові, однак асиміляція все одно продовжувала буксувати. Більш того, столиця імперії, Константинополь, фактично стала центром вірменської культури й освіти. Там видавалися вірменські книги, журнали, функціонували школи. У 1850–1860-і роки в Константинополі жило велике число молодих вірмен, які отримали освіту в європейських університетах. Вони створили в османській столиці низку молодіжних груп, які потім переросли в політичні партії. У підсумку турецька влада змінила тактику і дала вірменам право на культурне самовизначення. Відповідно до прийнятої в 1863 році конституції, вірменська громада отримала ряд прав. Була створена спеціальна рада, яка керувала громадою. Вона складалася із двох частин – світської і духовної – й очолювалася константинопольським патріархом.

У російській же частині самовизначення не було, а церква як найпотужніший інститут вірменської діаспори була серйозно ослаблена. Положення 1836 року про статус Вірменської церкви не просто не дало їй нових прав, а урізало ряд наявних. Так, кандидатуру католікоса став, по суті, визначати російський цар. Коли на виборах йому представляли підсумковий «шорт-лист» і говорили: «Оцей отримав сто голосів на Синоді, а цей – двадцять», цар міг призначити того, хто набрав двадцять. І призначав – такий випадок в історії був. Світські сили теж не могли очолити культурну боротьбу вірменської діаспори в Росії. Так, на початку двадцятого століття церква пропонувала дати ряд соціальних функцій вірменським партіям. У 1906 році в Ечміадзіні був зібраний Центральний собор, де були всі представники «російської Вірменії» – найбільш Східної Вірменії, а також ряду російських територій (зокрема, нинішньої Ростовської області). З шістдесяти присутніх осіб сорок п`ять представляли Вірменську революційну федерацію "Дашнакцутюн", і в підсумку розмови про необхідність збереження вірменської культури й освіти швидко переросли в політичні гасла, після чого царська влада собор швидко прикрила.

Роль церкви в нинішній Вірменії мінімальна, між суспільством і церквою існує великий ціннісний розрив. Церква сприймається як інститут збереження традицій

Тобто в османській Туреччині вірмени мали більше свобод, ніж у християнській Росії?

Незважаючи на всі складнощі нинішніх вірмено-турецьких відносин, криваві придушення вірменських повстань у Зейтуні і Сасуні турецькою владою (за що султана Абдул-Гаміда Другого прозвано нами «червоним султаном»), треба чесно визнати, що в султанській Туреччині у вірмен було більше прав, ніж у царській Росії. У той час центром Вірменії була саме Західна Вірменія і Константинополь – на цій території жило до шістдесяти відсотків усіх вірмен, а на території Східної Вірменії, крім вірмен, проживало безліч представників інших національностей, зокрема татар. Геноцид же, що винищив півтора мільйона вірмен і закінчив епоху домінування Західної Вірменії в культурному житті нації, влаштував не турецький султан, а уряд молодотурків на чолі з Мехмедом Талаат-пашею.

Після геноциду величезне число жителів Західної Вірменії розселилося по всьому світу, і з`явилася вірменська діаспора – спюрк. Яка в ній була роль церкви?

З перших же днів існування діаспори церква має там колосальний авторитет. У багатьох громадах вірмени збираються саме навколо храму – там зустрічаються, там спілкуються, до шкіл і дитячих садків при церкві відправляють учитися дітей. Безумовно, церква зіграла визначальну роль у тому, що вірменські громади не асимілювалися в місцеві суспільства. Якщо в місці компактного проживання вірмен немає постійно діючого приходу ВАЦ, то до них усе одно регулярно приїжджає священик, який, крім здійснення власне таїнств, читає їм лекції про те, що вони зобов`язані дотримуватися вірменських традицій і не змішуватися з місцевим населенням.

Однак єдиної церкви як такої немає. На відміну від жорстко структурованої РПЦ або Римської католицької церкви, вірменська, по суті, складається з чотирьох автокефальних церков, дві з яких очолюються католікосами і дві – патріархами. Це католікосат усіх вірмен із центром у вірменському монастирі Ечміадзін, який очолює католікос Гарегін Другий; Кілікійський католікосат, розташований у Лівані і очолюваний Католікосом Арамом Першим; а також два патріархати – Єрусалимський і Константинопольський. Формально головним у Вірменській церкві є Ечміадзін, однак де-факто ці церкви повністю самостійні і не терплять втручання в свої справи. Так, коли Ечміадзін в 1950-і спробував якось вплинути на процедуру вибору глави Кілікійського католікосату, це викликало такий скандал, що обидві церкви практично не спілкувалися між собою протягом наступних сорока років.

Так от, зараз у діаспорі частина діоцезів (церковно-адміністративна територіальна одиниця. – «Експерт») належить кілікійському католікосату (в Ірані, Іраку, ряді східних країн), частина (в основному американські та європейські дієцезії) – Ечміадзіну. Незважаючи на те що більша частина парафій у діаспорі таки в останнього, Кілікійський католікосат позиціонує себе спадкоємцем розгромленого під час геноциду Константинопольського патріархату (хоч би з географічних причин – до геноциду Кілікійський патріархат розташовувався в турецькій Кілікії, а потім, у 1921 році, перемістився в Ліван). Тому між діоцезами обох католікосатів у діаспорі існують певні тертя. І це не просто питання віри чи престижу – левова частка бюджету обох католікосатів припадає на пожертвування зі спюрка.

На жаль, розбіжності між керівництвом католікосатів передаються і громаді. Найчастіше члени спюрка, які відвідують храм, керований Ечміадзіном, не ходять у той, який підлягає Арамові Першому, і навпаки. Сюди накладається і географічний фактор: вірменам – вихідцям із Туреччини, Сирії і Лівану зазвичай ближчий Кілікійський католікосат, а вихідці зі Східної Вірменії воліють Ечміадзінські парафії.

Влада Вірменії намагається посилити церкву, для того щоб зробити її ще однією своєю опорою, джерелом додаткової легітимності. А також контролювати через неї діаспору

А щодо загальнонаціональних питань у них теж виникають подібні конфлікти?

Раніше особливих конфліктів не було, проте останнім часом спостерігаються розбіжності. Кілікійський католікосат перебуває під серйозним впливом партії «Дашнакцутюн» (націоналістична партія, відома своїми радикальними поглядами щодо Туреччини і своєю метою відтворення Великої Вірменії в межах, встановлених Севрським договором. – «Експерт»), тому він не соромиться робити досить гучні і відкриті заяви з політичних і соціальних питань. Дашнаки говорять про майбутнє відновлення Великої Вірменії в основному тому, що хочуть консолідувати вірмен навколо себе і отримати голоси націоналістично налаштованих виборців. Вони дуже популярні в спюрку – в ряді громад вважається, що кожен хороший, правильний вірменин обов`язково повинен бути дашнаків. І оскільки своїм Католікосом дашнаки вважають Арама Першого, у них вельми напружені стосунки з Ечміадзіном, який до того ж перебуває під впливом нині правлячої у Вірменії Республіканської партії і тому поводиться більш закрито і обережно, не дозволяє собі робити гучних заяв.

Підходи обох католікосатів були відмінно продемонстровані під час процесу вірмено-турецького зближення, що стартував у 2008 році. Католікос Гарегін Другий один раз зібрав (причому постфактум) духовну раду, яка прийняла резолюцію з дуже загальними і розмитими формулюваннями, що викликали подив у діаспорі. Арам Перший же в дюжині своїх виступів виступав категорично проти будь-якого зближення з турками.

Який зараз вплив Ечміадзіна на вірменське суспільство в самій Вірменії, на формування національної ідеї?

Роль церкви в нинішній Вірменії мінімальна, між суспільством і церквою існує великий ціннісний розрив. У цілому вірменська громада зараз секулярна – на відміну від ісламських країн пострадянського простору після розпаду Союзу в християнській Вірменії не було масового навернення людей до релігії. Зараз сама церква сприймається як інститут збереження традицій, місце, де можна відсвяткувати весілля або поставити свічку. Ну або показати себе. Саме тому у Вірменії слово «віруючий» зазвичай не застосовується до послідовників Вірменської апостольської церкви. Коли людину запитують: «Ти віруючий?» – мають на увазі, чи належить вона до якоїсь із протестантських сект, що діють у Вірменії.

Основний інструмент впливу церкви на уми пастви – державні інституції. Якщо при попередньому президенті влада робила упор на розвиток секулярного суспільства, то нинішні лідери звернули погляд у бік Ечміадзіна. Прем`єр-міністр країни Тігран Саркісян тісно пов`язаний із духовенством – оберігає його, дає йому землі в центрі Єревана. Деякий час тому він заявив, що пункт конституції про розділення церкви і держави застарів. Почасти тому, напевно, ось уже кілька років у вірменських школах вивчається предмет «Історія вірменської церкви», на якому іноді ведеться неприхована пропаганда. Це вже викликало низку скандалів з батьками учнів, що не відносяться до пастви Вірменської апостольської церкви.

Влада йде на такі кроки і намагається посилити церкву для того, щоб зробити її ще однією своєю опорою, джерелом додаткової легітимності. А також контролювати через неї діаспору. Нещодавно були опубліковані документи, згідно з якими держава через церкву намагалася провести своєрідний перепис діаспори і з`ясувати, хто з її членів легально проживає за кордоном. Однак при цьому Ечміадзін не має особливого впливу на процес прийняття рішень у країні. Він навряд чи навіть отримає підтримку в конфлікті з Арамом Першим – у суперечки між Кілікійським патріархатом і Ечміадзіном влада намагається не втручатися.

Геворг Мірзаян, "Експерт"