Саме у Едемському саду, на думку адвентистів, Бог повелів святити сьомий день - суботу - як пам’ять про творіння Землі за шість діб, а коли вони згрішили - приніс у жертву ягня, заповідавши чекати на пришестя (лат. адвентус) Месії. Цю ідею виражає назва конфесії - адвентисти сьомого дня.
Цього року адвентисти сьомого дня відзначили відразу три ювілеї: 120-річчя Церкви в Західній Україні, 100-річчя першої Церкви в Галичині та 90-річчя першої львівської громади. Урочисте святкування відбулося 5 вересня у Львові. Одним із елементів свята стала презентація книги Миколи Жукалюка "Крізь бурі, шторми й лихоліття", присвячена показу історичного шляху цієї конфесії на західноукраїнських землях. Нижче публікуємо основні тези цієї праці.
«Адвентистські громади в Україні є частиною всесвітньої протестантської Церкви, яка веде проповідь у більш ніж 200 країнах світу й налічує більше 12 мільйонів вірних.
Хоч адвентистська Церква в сучасному розумінні виникла в середині ХІХ століття з послідовників міжконфесійного есхатологічного руху в США, походження своїх доктрин адвентисти добачають в… Едемському саду. Саме там, на думку проповідників цього вчення, Бог повелів першим людям святити СЬОМИЙ ДЕНЬ — суботу — як пам’ять про творіння Землі за шість буквальних діб, а коли вони згрішили — приніс у жертву ягня, заповідавши чекати на пришестя (по лат. АДВЕНТУС) Месії (книга Буття, 2 і 3 розділи). Дані події — народження Землі та її пересотворення при другому пришесті Христа — символізують початок і кінець земної історії, повноту Божого одкровення. Цю ідею й виражає назва конфесії — адвентисти сьомого дня (АСД).
На підставі спільних рис віровчення адвентисти вважають своїми попередниками біблійних патріархів, пророків і апостолів, а також альбігойців, вальденсів, гугенотів, пуритан, суботствуючих протестантів різних напрямів (передусім баптистів сьомого дня).
Зі слов’янських реформаторів православного походження найближчими до адвентистів були «пожидовілі», які набули поважної ваги при дворі московського царя Івана ІІІ; при зміні політичної влади їх було спалено живцем у 1504 році. Вплив їх ідей було відзначено також в Угорщині та Румунії; є відомості про існування гуртка «пожидовілих» у Києві.
Адвентистські місіонери з’явились на території сучасної України 1886 року (тоді ж відбулося перше хрещення — в Криму) та зі здивованням виявили, що і серед німецьких колоністів (переважно менонітів і лютеран), і серед православних автохтонів були непоодинокі особи, які вже сповідували відмітні доктрини адвентизму або через вивчення релігійних трактатів, або в результаті самостійного читання Святого Письма (часто це були активісти православних громад).
Таким самородком був Теофіл БАБІЄНКО із села Тараща на Київщині. Диригент хору місцевого храму, за дорученням священика він щонеділі читав на кліросі Псалтир. Отримавши дозвіл узяти Біблію додому, щовечора розгортав святу книгу. Сусіди сходились послухати. Було це 1877 року. А словосполучення «адвентисти сьомого дня» він уперше почув десятиліття пізніше від адвентистського пастора-німця, та й сприймав він протестантів вельми скептично. За ці попередні 10 літ Теофіл, уважаючи себе за справжнього православного, сповідував святість суботи, за що його було на два роки етаповано до Ставрополя. Теофіл Арсентійович став першим українським адвентистом, рукопокладеним у сан проповідника. Його син Теофіл Теофілович Бабієнко зіграв безпрецедентну роль у поширенні Слова Божого в Російській імперії, Китаї, Латвії, Західній Європі, США. Щоб послухати його проповіді, члени Церкви на Поліссі йшли пішки або їхали на велосипедах понад 200 кілометрів і «ніколи не шкодували про це».
1888 року німець Герман СКУБОВІЧ, прийнявши в Криму адвентистську вістку, загорівся бажанням поділитись нею з родиною та сусідами. Не маючи коштів, Скубовіч подолав відстань од Криму до рідного села Жорнівка на Рівненщині (понад 1000 км) пішки. Через три роки тут було утворено першу адвентистську громаду на Волині з 12 осіб. За звітами учасників Першого з’їзду Південноросійської конференції (територіального об’єднання Церкви), 1907 року на Волині мешкало вже понад 200 адвентистів.
Позитивну роль зіграла легалізація Церкви урядом Столипіна 1906 року.
На Галичину адвентистську вістку приносить Михайло ЧЕХОВСЬКИЙ, колишній римсько-католицький священик польського походження. Через опір традиційних Церков перші адвентисти приховували свою релігійну належність. Перша певна згадка про офіційне функціонування адвентистської громади у Львові припадає на 1909 рік.
За офіційними даними, групу АСД на Буковині вперше згадано 1911 року.
1912 року відбулося перше хрещення в Закарпатті, 1921 — зведено перший молитовний дім.
Світова війна спустошила Східну Європу, а також перекроїла кордони держав. Галичина стала частиною Польщі, Волинь було поділено між Польщею та СРСР.
Подвійна політика європейських держав означала свободу совісті тільки для вірян визнаних конфесій. Спровоковані священиками, групи молодиків били вікна богослужебних приміщень, нападали на адвентистів; зафіксовано тяжкі ушкодження й смертельні випадки. 1932 року на Буковині було вбито пастора Георгія ОРИЩУКА; 1937 року — члена Церкви Юрія КОКУРУ. «Єретиків» було заборонено ховати на загальних цвинтарях.
Після війни друковану продукцію адвентистів приносили додому демобілізовані солдати. Поважну роль зіграли літературні євангелісти, які продавали й по найвіддаленіших населених пунктах релігійні видання.
Перші молитовні будинки волинські адвентисти звели в селах Пожарки та Сернички.
На Тернопільщині першу громаду було утворено в с. Богданівка 1926 року.
Богословську освіту західноукраїнські пастори здобували у Бельсько-Бялі (Польща) — першому в цих краях навчальному закладі Церкви.
У Станіславі (тепер Івано-Франківськ) прихильники течії з’являються 1927 року. Через два роки адвентистська вістка досягає Коломиї.
Ключову роль у становленні західноукраїнської Церкви в міжвоєнний час зіграв пастор Андрій МАЩАК — всебічно обдарована особистість, трудоголік, харизматичний оратор, талановитий організатор із нахилом до ризику. Це ім’я ще за життя стало легендою.
Його вірші віряни знали напам’ять. Виданий Мащаком перший збірник із сотнею спільних співів українською мовою використовувався на служіннях до 1967 року (у розповсюджений пізніше розширений співаник увійшли майже всі пісні з попередньої версії).
Отримавши освіту й зробивши кар’єру в польському середовищі, Андрій Мащак уважав себе питомим українцем. Отримав класичне гуманітарне виховання. Юнаком вступив до лав УПА, потрапив до польського полону, де «перейшов під прапори Ісуса Христа». Працював церковним книгоношею, у Бельсько-Бялі студіював біблійну теологію і давньоєврейську мову.
Маючи тюремний досвід, запропонував студентам із кийками, що прийшли розігнати аудиторію його біблійних лекцій у Львові, спочатку дослухати оратора. Його гарна мова, інтелект, віра й самоконтроль перетворили нападників на слухачів, а згодом на членів громади.
Викладаючи з 1929 року в семінарії в Бельсько-Бялі, Мащак учився на факультеті філософії та гуманітарних наук Ягеллонського університету (Краків). Коли семінарія призупинила роботу через фінансові труднощі, опікав громаду в Тернополі, засновував групи в сусідніх містечках.
Коли у 1938—1939 роках керівники Церкви з поляків і німців були змушені виїжджати на етнічну батьківщину, пастор Мащак, уважаючи себе корінним українцем, залишився на Галичині.
У цей час адвентистські місіонери долали бездоріжжя Полісся. Ось як у церковному журналі «Sluga Zboru» (1938, № 11) передав свої враження Ян БОРОДИЙ: «Слідів цивілізації тут майже не видно… Поліський люд тихомирний. Складається враження, що люди розуміють своє низьке становище на шкалі культури і невибагливі у своєму побуті до такого ступеня, що не дбають ні про порядок у своєму помешканні, ні про зовнішній вигляд, ні про поживу. Їх майже не цікавлять проблеми суспільства; вони байдужі до всього, не маючи власної думки ні щодо сучасності, ні щодо вічності. Однак і в цю глухомань завітала Біблія зі своєю рятівною вісткою. Вона здійснює глибокі зміни в психології населення… Відвідуючи наших братів у поліських громадах, я зауважив велику різницю між членами Церкви і світом… Це можна побачити в упорядкуванні житла, в зовнішньому вигляді і, що найголовніше, в духовному розвитку».
Із початком Другої світової Церкву було практично обезголовлено через те, що керували тутешніми громадами поляки, наразі евакуйовані. Лишившись єдиними керівником на великій території, Мащак переважно нелегально координував діяльність Церкви. Коли 1940 року у волинській обласній газеті з’явився їдкий фейлетон на Мащака, стало ясно, що на пастора чекає арешт. До початку окупації він пішов у глибоке підпілля.
Тепер, щоб отримати ширші можливості для співпраці в Церкві й мати вплив на тимчасові органи місцевої влади там, де були адвентистські громади, Мащак оформив для себе і всієї родини німецьке громадянство. Це стало можливим завдяки етнічному походженню дружини.
1944 року його вмовили евакуюватись із радянської території. До 1961 року він відігравав важливу роль у роботі польської Церкви, а на пенсії емігрував до Австралії.
Повоєнна ера була найтяжчим часом історії адвентистської Церкви на слов’янських землях. Увірвалися зв’язки зі світовим адвентизмом. Бракувало досвідчених кадрів. Атеїстична влада блокувала навчання й професійне зростання «сектантів». Постійні зміни законодавства щодо релігійних організацій працювали на руку чиновництву, яке послідовно нищило прояви релігійного життя. Молитовні будинки було конфісковано. Будь-яка місіонерська, харитативна, видавнича діяльність, робота з молоддю перебували під суворою забороною.
Реєстрація громади вимагала надання «органам» особистих даних двадцяти заявників, а також коштів на оренду чи будівництво. Важелями тиску ставали комплексна атеїстична пропаганда у ЗМІ, освітні закладах і трудових колективах, конфіскація пасторських посвідчень, позбавлення вірян батьківських прав, впровадження до громад агентів спецслужб для їх деморалізації та пересварення.
Особливим успіхом тоталітарного режиму став церковний розкол 1955—1980 років. 1952 року адвентистську Церкву СРСР очолюлив пастор із Латвії Павло МАЦАНОВ. Тоді роботу радянських громад координувала Всесоюзна рада АСД (ВРАСД). Через незалежну й активну позицію пастора Мацанова агентура КДБ змусила ВРАСД відсторонити Мацанова від церковної роботи. Той переїхав до Сибіру, однак більшість церковних громад не визнала вочевидь керованої відставки авторитетного лідера. Утворилося два центри, кожен із яких почав діяти незалежно. «Органи» отримали дві конкуруючі церковні структури. Пізніше позбавлення Церкви офіційного статусу розв’язало руки місцевим ініціативам. Громади розколювались на ворогуючі угруповання. Щезали рештки довіри владі й одновірцям із «протилежного» конфесійного табору.
Оскільки на Західній Україні мешкала поважна частина радянських адвентистів, ці тенденції далися тут взнаки особливо гостро. «Дружба проти» одне одного навчила конспірації. Повсюдний і постійний тиск гартував сміливців, які розгорнули у Львові підпільний самвидав у чималих масштабах, проводили молодіжні табори, організовували музичні колективи. Як результат, розпорошена Церква натоді втратила свою феноменальну структуру, однак чисельно зазнала не фатальних утрат.
Багаторічні зусилля, зустрічі, наради, втручання представників світової Церкви дозволили загоїти розкол незадовго перед початком «перебудови». З неймовірними труднощами, але зводилися молитовні будинки, слабшав цензурний тиск. До Церкви почали вливатися особи «зі сторони», в тім числі з інтелігенції. Падіння «залізної завіси» дозволило пасторам вільніше здобувати знання.
Із кінця 1980-х почалися спроби публічної проповіді, які з набуттям Україною незалежності збільшили оберти на кілька порядків. 1991 року у Львові пройшла перша в Україні масова євангелізація під орудою американського євангеліста Сіріла МІЛЛЕРА. Завершилась вона хрещенням небувалої тоді кількості осіб — 132-х.
Того ж року було відновлено церковну структуру Церкви, створено Західну конференцію, яка об’єднувала 3685 членів Церкви у 55 громадах (у 2007 році — 6837 члени). 2000 року від цієї території було відокремлено Буковинську конференцію, яка об’єднує більше семи тисяч адвентистів.
Західноукраїнські громади є кузнею пасторських кадрів. Жартують, що перше десятиліття роботи Заокської духовної академії (сел. Заокський Тульської обл., Росія) етнічний склад її студентів характеризували так: «Українці й решта». У Чернівцях функціонує Буковинський біблійний інститут.
Особливо потужною є соціальна робота тутешніх вірян. Вони відвідують дитбудинки й сиротинці, тюрми й військові частини, пропагують здоровий спосіб життя серед дітей і дорослих через виставки, освітні програми, спортивні змагання. Налагоджується робота початкової християнської школи у Львові».
Підготував Максим БАЛАКЛИЦЬКИЙ, спеціально для УНІАН