У другому столітті, у царювання імператора Адріана в Римі жила благочестива вдова Софія. У неї були три дочки, що носили імена головних християнських чеснот: Віра, Надія і Любов. Будучи глибоко віруючою християнкою, Софія виховала дочок у любові до Бога.
Чутки про приналежність до християнства цього сімейства дійшли до імператора, і він захотів особисто побачити трьох сестер, і матір, яка виховала їх. Усі четверо постали перед імператором і безстрашно сповідали віру в Христа.
Здивований сміливістю юних християнок, імператор відіслав їх до однієї язичниці, якій наказав переконати дітей відректися від віри. Проте всі аргументи та красномовство язичницької наставниці виявилися марними. Сестри не змінили своїх переконань. Розгніваний Адріан наказав їх стратити.
«Я з радістю піду до любого мого Господа Спасителя», – сказала свята Віра. Вона мужньо схилила голову під меч. Молодші Надія та Любов, яких надихнула мужність старшої сестри, зазнали подібних мук: їм відсікли мечем голови. Старшій Вірі тоді було 12 років, середній Надії – 10, а молодшій Любові – лише 9.
Святу Софію не катували, але вона переживала душевні муки від розлуки з дітьми. Страждальниця поховала останки своїх дочок і два дні не відходила від їхньої могили. На третій день Господь послав їй тиху смерть.
Мощі святих мучениць з 777 року знаходяться в Ельзасі, у церкві Ешо.
Тропар
Торжествует Церковь первородных, и свеселится приемля матерь о чадех веселящуюся, яже яко мудрости тезоименитая тройственным богословским добродетелем равночисленныя породи. Тыя с мудрыми девами зрит уневестившияся Жениху Богу Слову, с нею и мы духовне в памяти их свеселимся, глаголюще: Троицы поборницы, Веро, Любве и Надеждо, в вере, любви и надежде утверждайте нас.