Довідка "УНІАН-Релігії"
Преподобний Силуан Афонський, в миру Симеон Антонов, народився у 1866 році в селянській родині. Ще юнаком він бажав прийняти постриг у Печерській Лаврі, але заради послуху батькові вступив на військову службу. Благочестивий намір скоро полишив його, і незабаром він, молодий, вродливий, сильний, насолоджувався життям і в галасливій метушні світу почав був забувати перший поклик Божий до чернечого служіння.
Але Господь знову явно закликав Симеона від мирської суєти на шлях чернецтва. Восени 1892 року преподобний прибув на Святу Гору Афон, ставши послушником Пантелеймонового монастиря. Життя його в монастирі було простим і зовні нічим не примітним: важка робота у млині, клопітка праця економа, завідування майстернями, продовольчим складом, крамницею.
Нарівні з братією він ніс подвиг пильнування, посту і молитви, але не припинялася в ньому й духовна боротьба. Диявольські напади все посилювались, привносячи відчуття богозалишеності, доводячи Симеона до відчаю. І коли він подумав, що «Бога умолити можливо», Господь незбагненно явився послушнику в храмі під час вечірні й духом увів його в Небесну обитель. У той момент, за свідченням старця, він усім своїм єством відчув, як благодать «мучеництва» наповнила його і він пізнав Господа Духом Святим. З тих пір старець Силуан глибоко й гостро переживає втрату благодаті, шукає Господа і кличе Його, як загублене дитя кличе матір.
Минуло 15 років із дня з’явлення преподобному Господа. Його розум знову затьмарюється диявольськими нападами. З часом ці страждання посилюються болісною боротьбою з бісами, що ночами відривали його від безперервної внутрішньої молитви. Про те, якого душевного болю довелося йому зазнати при цьому, подвижник згодом говорив так: «Якби Господь не дав мені спочатку пізнати, як сильно Він любить людину, то я й однієї такої ночі не витримав би, а їх у мене було безліч».
В одну з таких ночей, коли, незважаючи на всі намагання, молитва не приходила до преподобного, він із жалем у серці закликав: «Господи, Ти бачиш, що я хочу молитися Тобі чистим розумом, але біси не дають мені. Навчи мене, що я маю робити, щоб вони не заважали мені?» — «Горді завжди так страждають від бісів», — була йому відповідь. «Господи, навчи мене, що я маю робити, щоб змирилася моя душа?» І знову в серці пролунала відповідь Бога: «Тримай розум твій у пеклі і не впадай у відчай».
«Молитися за людей — це кров проливати», — говорив преподобний. І він жив стражданнями усього світу, забуваючи самого себе, і не було кінця його молитві, яка закликала всі народи Землі пізнати Господа Духом Святим. На глибоке переконання старця, якби це відбулося і люди, залишивши свої захоплення, всією душею кинулися б до Бога, то змінився б вигляд Землі, і долі всіх людей і весь світ перемінилися б «у той же час». Все життя його було сердечною молитвою «до великих сліз», виключно високим подвигом любові до Господа. «Світ тримається на молитві, — стверджував преподобний, — а коли ослабне молитва, тоді світ загине».
Пам`ять - 24 вересня (нов. стиль).
