6 травня. Закарпаття OnLine. Колишній захисник київського "Динамо" Стефан Решко, 62 роки, із дружиною живе у власному будинку неподалік аеропорту "Чайка". Десяток років тому переїхав туди з квартири в Києві. На роботу в Академію внутрішніх справ на Солом`янській площі їздить машиною. Викладає курсантам фізпідготовку. Зустріч призначає на Республіканському стадіоні, де триває реконструкція.
Ідемо вздовж стертої лінії поля. Стефан Решко то запихає руки в кишені свого сірого піджака, то виймає. Згадує, як був єдиним баптистом у радянському футболі.
- Я навіть намагався проповідувати футболістам, нікуди не їхав без Біблії, завжди молився перед матчами. Одначе не був настільки завзятим, щоби мене "пасло" КДБ. Тоді перед кожною закордонною поїздкою обов`язково настановляли не розмовляти із діаспорою. Так було в Монреалі, на Олімпіаді в Канаді. Казали: "Бери все, що дають, але ввечері віддавай у номер 613 в готелі". Ми її прозвали "сповідальнею". Бувало, сидимо десь на трибуні, підходять канадські українці, дають брошурки, книжечки. Ми й беремо, а вони фотографують. Ми ж то знаємо, що за нами стежать, тому навіть розгорнути не сміємо. Українці в Канаді дивувалися, що ми по-російськи розмовляємо, хоч і з Києва. Вони знали, що я із Західної України, либонь, тому до мене найбільше й приставали. Я до 613-ї кімнати мусів найчастіше заходити.
Пропонували в Канаді залишитися?
- Звичайно, і не раз. Але я за сім`ю боявся, за батьків. Їх забрали би і посадили. Тому навіть думки про втечу на Олімпіаді не виникало. Я вважав своїм обов`язком жити в СРСР і грати за найкращу команду. Проповідував здебільшого друзям - капітанові команди Віті Колотову. Він любив дискутувати зі мною, питав: чому діти вмирають, чому війни на світі є? Я йому відповідав, що то людські діяння, і люди за все відповідатимуть. А Олег Блохін не слухав, він завжди зіркою був. Футболісти "Динамо" жили тоді під імунітетом, як нині депутати. Ніхто не смів чіпати, навіть КДБ. Ми могли жити, як хотіли, але тихенько.
Як тренери ставилися до вас?
- Валерій Лобановський казав: "Якби всі були дисципліновані, як Решко, то тренери без роботи залишилися б". Про те, що я баптист, знали і в попередніх моїх командах - в Ужгороді, Вінниці, Одесі. Із "Чорноморця" я потрапив до олімпійської збірної Союзу, став капітаном. У Києві відкрито на зібрання в церкву на вулиці Боженка ходити не ризикував, тільки інкогніто. Нині ходжу в церкву на Подолі.
Олег Блохін не слухав, він завжди зіркою був
На мобільний телефонує Григорій Суркіс, президент федерації футболу. Просить стати делегатом на одному з останніх матчів сезону. Стефан Решко погоджується, недорогий телефон ховає в кишеню піджака.
Як батьки ставилися до вашого захоплення футболом?
- Грав за село, що батькові не було до душі. Він забороняв мені - баптистська церква в той час не вітала заняття футболом. Світське - значить вороже. Моя сім`я не мала телевізора. Телевізор у домі баптиста в той час був ворожим пропагандистом, а отже - гріхом. Батько не бачив, як я граю, хоча село навколо бриніло, мов вулик, коли ми в 1975-му кубок брали. Знаю тільки, що фінал Суперкубка тато бачив у сусіда - згодом ненароком проговорився. Союз того матчу не показував, а угорці транслювали. У Закарпатті можна ловити їхні канали.
Інших баптистів-футболістів не зустрічали?
- Жодного не знаю досі, - присідає зашнурувати черевика. - Чув тільки, що грав у "Дніпрі" якийсь Малько, якого прозивали "штундою". Але більшість футболістів, і Лобановський також, ніколи не були атеїстами. Часто ходили ставити свічки - перед важливими матчами.
1947, 24 березня - Стефан Решко народився в с. Ключарки Мукачівського району на Закарпатті
1963-1966 - виступає за футбольну команду "Верховина" (Ужгород)
1970 - став капітаном олімпійської збірної СРСР, за рік перейшов у київське "Динамо"
1975 - завоював Кубок володарів кубків і Суперкубок УЄФА
1976 - став бронзовим призером Олімпіади в Монреалі, Канада
1979 - закінчив кар`єру гравця.
Заслужений майстер спорту. Одружений вдруге (перша дружина померла), має доньку і двох синів
