«Дзеркало тижня. Україна»
Світлана Філонова «Дзеркало тижня. Україна»
Відхід на спочинок глави Української Греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара виявився певною межею, яка відділяє одну добу від іншої в житті не стільки церкви, скільки цілого українського суспільства. Але наступну добу сам же кардинал Гузар і відкрив. Сьогодні, коли медійний ажіотаж трохи стишився, настав час для розважливої розмови. Представляти читачеві нашого співрозмовника Мирослава Мариновича немає потреби. Так само як немає потреби пояснювати, чому ми звернулися передусім саме до нього, адже його авторитет — одне з небагатьох наших надбань, які вистачило мудрості зберегти у вервечці втрат останніх місяців.
— Пане Мирославе, заява Блаженнійшого Кардинала Любомира Гузара щодо необхідності об’єднати всі українські християнські церкви в єдину Київську Церкву викликала сплеск емоцій у суспільстві. А як її прокоментуєте ви?
— Щиро кажучи, мене дивує ажіотаж довкола згадки про єдину Київську Церкву. Це лише доводить, що журналісти загалом мало слідкують за церковними процесами. Згадану ідею в теоретично ограненому вигляді Блаженнійший Любомир оприлюднив іще у квітні 2004 року в посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах». У колах православної ієрархії і загалом серед релігієзнавців цей документ запримітили, з’явилися перші стримані реакції. Можливість об’єднання нинішніх гілок історичної Київської Церкви (УАПЦ, УГКЦ, УПЦ КП, УПЦ МП) було обговорено, скажімо, на конференції, організованій Українським католицьким університетом у приміщенні НаУКМА в Києві 2008 року з участю представників усіх чотирьох гілок Київської Церкви, а також на конференції католицької допомогової організації Реновабіс у Фрайбурзі (Німеччина) 2009 року. Отже, дискусія на цю тему почалась уже давно, і я навіть смію припускати, що ідея «русского мира» з’явилася на світ не без впливу тривоги Москви щодо наростання києвоцентричності в церковному мисленні українських християн.
Ясна річ, ідея Київської Церкви має багато перешкод. І чи не найважливішою серед них є нинішня призвичаєність до суто конфесійного мислення, яке сьогодні видається єдино можливим. Натомість в уявленні Блаженнійшого Любомира для об’єднання в єдиній Київській Церкві слід піднестися над вузькою конфесійністю. Адже Церква давніх русичів була дорозкольною, тобто перебувала в євхаристійній єдності і з Церквою-матір’ю — Константинополем, і з Єпископом Риму — папою. Отже, відновити дух давнього митропольного Києва означає не підживляти російську імперську свідомість, як це пропонує Московський Патріарх Кирил І, а стати на точку зору давніх киян: «І ту, і ту віру Бог дав» (тобто, як тоді казали, латинську й грецьку віру). І навіть якщо в майбутньому вдасться об’єднати українських православних в одну Православну Церкву, вона однаково не відображатиме духовної матриці давньої Церкви Києва, бо одна з її гілок — нинішня УГКЦ, що уособлює в собі євхаристійну єдність з Римом, — буде існувати поза конфесійними православними рамками.
Отже, у задумі Любомира ідеться, фактично, про подвійне католицько-православне сопричастя, яке обходять неприхильним мовчанням у Ватикані і піддають анафемі у Москві. Тут змодельовано ситуацію, коли уявна єдина Київська Церква перебувала б в одночасному єднанні з Церквами Заходу і Сходу, навіть якщо вони між собою у безпосередньому сопричасті не перебували б. Подібні прецеденти в історії Церкви вже були, і нині такі прецеденти є. Розділених київських християн значно обігнали вірні Мелхітської Греко-Католицької Церкви та Антіохійської Православної Церкви, що так само є синами й доньками колись єдиної Церкви і прагнуть тепер до об’єднання. Четвертого лютого 2005 року в передмісті Дамаска Думмарі греко-православний Патріарх Антіохії Ігнатій IV (Газім) спільно з греко-католицьким Патріархом Антіохії Ґреґоріосом ІІІ (Лагамом) посвятили для спільного вжитку парохіяльний храм Святих Апостолів Петра і Павла з написом: «Греко-Православна Церква — Греко-Католицька Церква». До речі, популярною є фраза, яку приписують архієпископові м. Баалбек Еліясу Зоґбі: «Знаю, чому я в єдності, не знаю, чому у схизмі».
Цікаво, скільки ж серед нас, начебто і правовірних християн, таких, які живуть за прямо протилежним принципом: «Знаю, чому я в розколі, і не знаю, чому маю бути в єдності»!
— Багатий досвід спілкування з християнами різних конфесій переконав мене, що саме на запитання «чому ми в розколі?» мало хто може відповісти щось зрозуміле. Попросіть назвати бодай одну, але конкретну, причину, яка заважає об’єднанню з католиками. Впевненість у тому, що «так мусить бути, тому що мусить», цілком ірраціональна, на рівні спинного мозку. Саме тому її так важко подолати.
— Згоден, усе справді виглядає сьогодні цілковитою утопією — не меншою, ніж, скажімо, в часи Мартіна Лютера Кінга уявити собі, що хтось із тих чорношкірих, яких тоді не пускали в «білі» автобуси» чи «школи», стане колись президентом Сполучених Штатів Америки. Але сталося… Тому позірна утопічність ідеї мене не стримує. Крім того, мене не дивує, що ця «фантастична ідея» з’явилася саме в середовищі греко-католиків, які досі несуть на собі тавро «церковної аномалії». Так довго принижуваним не залишається нічого іншого, як услід за Патріархом УГКЦ Йосипом Сліпим повторювати давній заклик: «Великого бажайте!».
— Але я не про велике — радше про сумне. Єднання може розпочатися тільки тоді, коли всі церкви — насправді, а не декларативно — будуть поза політикою. Річ навіть не в тому, чи готові до цього вони. І навіть не в тому, як цьому протидіятимуть політики, котрі цього не хочуть. А в тому, що ця проблема не належить до пріоритетних навіть у богословів. Таким чином, поки ви сперечаєтеся щодо філіокве, політики активно використовують церкву як знаряддя впливу на настрої мас. Більше того, що більше ви сперечаєтеся, то простіше їм керувати вами.
— Будьмо реалістами: церковне життя не є вільним від політики в жодній країні. Причому там, де Церква претензійно декларує себе поза політикою, вона якраз і є щонайзручнішим інструментом політики (як у Росії). Тут важливо дослідити, якою є та політика, що впливає на церковне життя. Я переконаний: політичний вимір життя суспільства, як і вимір економічний, соціальний чи культурний, є лише проекцією духовного виміру, який є первинним. Ось чому за останнє десятиліття (до приходу В.Януковича) в Україні стихійно формувалася модель толерантного співжиття різних релігій, конфесій та релігійних організацій, яку в народі щораз більше сприймали як природну. Конфлікт між політикою і Церквою виникає тоді, коли духовне життя народу прагне сформувати одну політичну реальність, а політики реалізовують програму, задану іншим духовним полем. Саме це й стається, наприклад, коли українські політики на чолі із самим президентом проштовхують модель «русского мира». Песимістичність вашого запитання є опосередкованим підтвердженням наявності цього глибинного конфлікту між потребами церковного життя і завданнями чужої політики.
Проте я не впадав би в надмірний песимізм. Якщо вірити історикові Михайлові Брайчевському, в історії стародавнього Києва були три хвилі його християнізації. Дві перші обривалися рішучим реваншем язичництва, коли воно енергійно відновлювало свої суспільні позиції. Здавалося, що християнству настав кінець. Але третя хвиля виявилася успішною. Тому чим брутальніше влада насаджує сьогодні російські культурні моделі, тим швидше накопичується в глибинах суспільства протестний потенціал українства. За останнє двадцятиліття оте українство виявило себе двома хвилями — оксамитовою революцією 1989—1991 рр. і помаранчевою
2004-го. Сьогодні старий світ узявся до рішучого реваншу — так і чуєш оте сумнозвісне: «Это есть наш последний и решительный бой». Але може виявитися, що до третьої хвилі піднесення українства ми сьогодні перебуваємо ближче, ніж це може виглядати в найоптимістичніших прогнозах. І тоді й на церковному полі може спалахнути та велика духовна енергія, яка потрібна для преображення нинішніх патових ситуацій.
— Біда в тому, що російські культурні моделі, які насаджуються в нас, і те, що ми на сьогодні можемо вважати «протестним рухом українства», хоча й мають різні форми, виліплені з одного тіста — як-от відчуття, що ми поза загальноєвропейськими історичними та культурними процесами; виправдання і навіть поетизація ненависті й жорстокості «заради високих цілей»; наростання антизахідних настроїв. Це альфа і омега імперської ментальності, їхня життєва потреба і головний важіль керування. Коли за часів Ющенка на всіх каналах ТБ демонстрували серіали, які насаджували цінності тоталітарної держави, при тому з українськими субтитрами, на це не можна було дивитися без посмішки. Але сьогодні вже не смішно.
— Я згоден, що ми живемо поза європейським історичним та культурним контекстом. Точніше, два десятиліття ми в Україні намагалися мавпувати європейські ідеї, пропонуючи Європі якусь карикатуру на неї. Врешті-решт ми втомилися від своєї вторинності, образилися на Європу за її байдужість, а тому модними стали радикальні антиєвропейські пропозиції: геть багатокультурність, геть толерантність, геть політкоректність. Але оте «геть» — це не позиція, а лише реакція. Ми так і не навчилися поки що бути самими собою, бо це — плід тривалої свободи.
Проте водночас я не схильний впадати в крайнощі самоприниження. Здається, ми ніколи не зможемо влитися в латинську (однаково — римо-католицьку чи протестантську) Європу, оскільки київська християнська традиція є дочірньою і щодо грецької (візантійської), і щодо латинської церковних цивілізацій. Щодо грецької цивілізації все зрозуміло: в ній ми виросли. Натомість наша генетична належність до латинської цивілізації особлива: ми несемо в собі відповідну порцію західноєвропейських «хромосом», а відтак упізнаємо в собі європейські риси. Проте цілковито уподібнитися латинській Європі не можемо. Тому, скажімо, європейське бароко в нас трансформувалося в українське бароко (це поки Росія наглухо не забила повноцінне українське культурне «вікно в Європу», прорубавши
натомість своє власне, санкт-петербурзьке).
Тому я не ставив би перед собою безперспективного завдання влитися в західноєвропейську цивілізацію. І не погоджувався б на те, щоб на російський манір підмінювати собою Візантію в її одвічному суперництві з Римом. Київ, який повністю усвідомив свою дочірність (чи в цьому разі — синівськість), може і повинен гармонійно поєднувати обидва береги, будучи культурним «продовженням» одного і другого.
Знаменно, що ідея Патріарха Любомира щодо відродження Київської Церкви точно відображає її дочірню природу щодо Церков Царгорода і Рима. «Доньці» більше пристало не підживлювати ворожнечу, що на тривалий час охопила її «батьків», а, навпаки, — намагатися їх примирити. У цьому сенсі донька має спілкуватися зі своїми батьками, бути «подвійно сопричасною» з ними, навіть якщо вони все ще розсварені. Чи ж не про це мріяли свого часу Петро Могила і Вельямин Рутський, князь Острозький і Митрополит Андрей Шептицький?
— А якщо замість того, щоби стати ланкою зв’язку, Київська Церква стане «слабкою ланкою» між двома гігантами? Адже «доньці» пропонують вивести батьків на зовсім інший шлях, а для того вона повинна стати сильнішою.
— Що ж, якоюсь мірою ви маєте рацію: на зламі ХVI—XVII століть оті гіганти, не церемонячись, розшматували слабку ланку — митропольний Київ. Проте сьогодні динаміка світових геохристиянських процесів прямо протилежна: гіганти не розходяться, а, навпаки, — сходяться. Точніше, уже не можуть перебувати лише у «фортеці своєї правди» (Патріарх Афінагорас), а тому змушені шукати інший modus vivendi. Тільки ж обидві сторони мають тисячоліттями вироблені амбіції чи образи, а відтак їм непросто знайти «золоту середину» поміж собою. Але ж як часто в житті розварені батьки, будучи неспроможними знайти формулу примирення між собою, доходять порозуміння, діючи на благо спільної дитини! Саме діти (начебто такі слабкі) можуть стати для своїх батьків центром їхнього взаємного притягання!
Щоб це успішно реалізувалося на рівні Церков, потрібні принаймні три передумови: (а) щоб і Рим, і Царгород переконалися, що після апофеозу 1960-х років їхні одноосібні моделі примирення уже не дають успіху, (б) щоб Третій Рим переконався, що його нинішні імперіальні пропозиції («русский мир») не відповідають сучасним цивілізаційним вимогам, а тому не матимуть надійного майбутнього, і (в) щоб чотири гілки Київської Церкви перестали повторювати «мантри» давньої ворожнечі, а «вгору піднесли серця» й наново відкрили для себе одвічну місію Києва — скромну місію миротворця.
Згоден, сьогодні все це ще неможливо. Проте прискорення світових процесів шалене: те, що колись тривало століттями, сьогодні займає в часі менше десятиліття. Отож мине ще кілька років, ще кілька мільярдів нафтодоларів викине Кремль на безперспективне облаштування «русского мира», а тоді — я вірю — для «утопічної» пропозиції Блаженнійшого Любомира, що має не залежні від неї паростки в усіх інших гілках Київської Церкви, раптом настане «зоряна мить».