Любомир Гузар: Я продовжуватиму говорити до всіх, хто хоче мене слухати

Блаженніший Любомир дав свою прощальну як глава Української греко-католицької церкви прес-конференцію.

– Я на жаль, не бачу, але маю таке вражіння, що вас є досить багато, – сказав Блаженніший. – Подія, про яку ми говоритимемо, сталася дійсністю сьогодні о 13 годині за українським часом і в Римі водночас.

Отець Ігор (Яців) зачитав офіційне повідомлення прес-служби Святого престолу з Ватикану:

– «Святійший отець прийняв відповідно до норми кодексу канонів Східних церков – канон 126, параграф ІІ – зречення його Блаженства Любомира Кардинала Гузара з уряду Верховного архієпископа Києво-Галицького в Україні. Адміністратором верховно-архієпископської церкви буде його високопреосвященство Ігор Возняк – Архієпископ Львова для українців, який скличе Синод єпископів Української греко-католицької церкви для обрання Верховного Архієпископа».

– Перш за все, хотілося б підчеркнути, що це зречення не є подія чи рішення одної хвилини під якимось тиском обставин чи що, – переконував присутніх Блаженніший. – Коли мене вибрали десять років тому, я сказав своїм співбратам: «Я бажаю, коли мені мине 75 років, згідно з запрошенням церковного права, я хотів би передати свій уряд наступникові». Мої співбрати прийняли це до відома. Два роки тому мені минуло 75, і я сказав, що прийшов час сповнити моє побажання. Я це пригадав своїм співбратам, Синоду і Святійшому отцеві Папові Бенедикту ХVI. Уже більше двох років ми готувалися до цього моменту. Сьогодні я після цього офіційного повідомлення не є Верховним архієпископом Києво-Галицьким, а є бувшим Верховним архієпископом, емеритом, одним словом. (Емерит - католицький священик, який у зв`язку з похилим віком звільнений від виконання своїх щоденних обов`язків - Ред.)

Власне, це все, що сам хотів сказати Блаженніший Любомир. Далі попросив ставити йому запитання. Ми подаємо найцікавіші з них.

Блаженніший владико, чи вплинула на Ваше рішення політична ситуація в Україні і, зокрема вплив влади на релігійні відносини?

Я вже не є молодець, мені от вже за кілька днів мине 78 років. Відповідно, я не маю вже тої фізичної сили на таку відповідальну позицію. У моєму рішенні десять років тому, і в рішенні два роки тому і в останні дні я не брав політичну ситуацію до уваги, бо вона міняється з дня на день, вона може залежати від якихось обставин. Але церква є тривала інституція і пережила вже не одну ситуацію більш чи менш приємну, так що я не керувався сьогоднішніми політичними обставинами в Україні.

Прошу пам’ятати також ще одну річ, що Верховний Архієпископ є глава і отець цілої нашої Греко-католицької церкви, одна третина якої є поза межами України, на різних континентах. Тому тут розходиться про добро церкви значно ширше, ніж в ключі сьогоднішньої політичної ситуації в Україні.

Кого би Ви хотіли бачити на своєму місці?

Про наступника подбає Синод. Одна з причин, прошу звернути на це увагу, чому я не боявся зробити цей крок – просити Святійшого отця звільнити мене з цього завдання – є той факт, що ми маємо Синод, маємо церковне тіло, що складається з усіх єпископів нашої церкви, які обирають наступника. Святійший отець не призначає, я не вибираю, лише Синод. Як на мене, це дуже важливий елемент у житті нашої церкви.

Правда, за останні кількасот років не бувало, аби в такий спосіб вибирати, бо так ставалося, що глави церков умирали – розв’язка дуже проста – або були особливі обставини, які вимагали вибору. Так було з Шептицьким, Сліпим, Любачівським.

Коли ви прокинулися сьогодні зранку, і подумали про цей день, що Ви відчули: полегшення, заспокоєння чи неспокій?

Цілком нормально збудився (сміється), не з якоюсь особливою радістю чи сумом. Життя іде вперед, і я тішуся тим, що не перестаю бути членом нашого життя.

У Америці якось появився один мюзикл, що мав цікавий титул «Зупиніть світ, я хочу висідати»… Ну, а я не хочу висідати. Я висідаю урядово, але я не висідаю як член свого народу і свої церкви. Тому я сьогодні був дуже спокійний і навіть з’їв добрий сніданок.

Ось ви кажете, що не хочете висідати, як у тому мюзиклі, а які у вас плани на майбутнє, що Ви робитимете, може, писатимете мемуари?

Я ще не дав вимурувати собі печі, на якій я би міг засісти, як старий чоловік, я ще хочу щось робити.

От як Бог дасть дожити до наступного вівтірка, мене товариство «Обнова» запросило на зустріч із своїми членами. Я чекаю на цей день, бо хочу зустрітися з цими молодими людьми…

Тобто я не маю сьогодні якихсь виразних планів. Якщо я писатиму якісь свої спогади, то не присвячуватиму цьому дуже багато часу, коли будуть вільні хвилини, отак під вечір, потягаючи файку, диктуватиму, бо сам не можу писати (сміється. – Авт.).

Для мене завжди було приємно спілкуватися з людьми: краще з молодими. Як чоловік проживе життя, то назбирає якогось досвіду, так само і я. Я буду радий, коли хтось захоче прийти до мене порадитися, дуже прошу, я відкритий, бо я тепер емерит і маю більше вільного часу.

Знаємо, що Папа Римський Бенедикт XVI довго не хотів приймати Ваше зречення. Чому?

Бо він мене любить. Я кілька разів зустрічався з Папою. Я йому дуже вдячний, бо ми мали серйозні розмови щодо наступництва, він дав багато дуже практичних глибоких порад.

Повідомлення з Ватикану коротке в своїх словах, але за ним стоять довгі розмови, роздумування. Процес зречення тривав два роки. У деякій мірі через Святійшого отця, він виразно підчеркував, аби це відбулося дуже нормально, випрацьовано, спокійно, аби люди не думали, що це кінець світу. Ні, церква живе, вона незнищима.

У Києві зовсім недавно висвятили першого єпископа УГКЦ і якщо Синод єпископів відбудеться у Києві, то це буде перший обраний Верховний архієрей у Києві за останні триста років. Чи відчуваєте Ви символічність цієї дати і що означає такий Синод у столиці?

Швидше за все, ми відбудемо Синод поза містом Київ, де нам вигідніше з точки зору логістики, але ми надіємося добре підготувати наш храм Святого Воскресіння до цієї події, аби введення на уряд відбулося в ньому.

Прошу пам’ятати, ми не прийшли до Києва, ми повернулися, звідки нас насильно вигнали двісті років тому.

Тож, нам буде приємно ввести на престіл свого нового архієрея там, де був і є осередок нашої церкви.

Яку б Ви першу пораду, напущення дали наступному главі церкви?

За останні два роки ми багато дискутували про вибір наступника… Я був один з кардиналів, що брав участь у виборі Папи, я багато приглядався, як це робиться. Коли вмирає Папа, дев’ять днів відбуваються поминальні богослужіння за Папою і проповіді, але вони не за Папу, який помер, а в них представляються потреби церкви. Потім – зібрання кардиналів, на яких обговорюються потреби церкви. Чому? Щоб обирати главу відповідно до наявних потреб церкви. Те саме й тут. Перед Синодом ми спільно засядемо й подумаємо, чого церква потребує сьогодні.

Моя перша порада наступнику – втримати внутрішню єдність нашої церкви, яка присутня в Україні, Західній Європі, Північній і Південній Америці, і ми є в Австралії. Ми розсіяні по цілому світі, але щоби бути собою і якнайкраще служити своїм людям, зберегти свою ідентичність. Що значить ідентичність? Якщо я поїду до Бразилії чи Канади, аби я не почувався, як чужинець.

Друга порада – щоб ми зберегли здатність бути церквою. Це надзвичайно важливо. Аби не піддаватися спокусам шукати впливів, не шукати чисельності, зовнішніх прикрас.

Наше кредо, наш клич сьогодні – святість об’єднаної церкви.

Що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням і що хотіли, а не змогли реалізувати?

Вибачте, що так похвалюся, але я дуже свідомо працював над тим, щоб продовжити працю своїх попередників скріпити Синод. Я скажу, що мені вдалося це зробити до кінця, та це не проблема, головне – що я продовжував.

Сьогоднішня влада виокремлює і припідносить лише одну конфесію, ігноруючи всі інші. Чи бачите Ви тут проблему?

Церква і держава, радше влада, є складовими частинами життя народу. Церква має певні завдання, зокрема, виховувати людей – громадян, свобідних громадян, свободолюбивих громадян, моральних.

Церква, як соціальна установа, співпрацює з державою-владою, і повинна звертати на це увагу і повинна шукати способи, якби цю працю ублагородити, зробити найбільш ефективною для людей. Церква має пророчий уряд. Пророчий - то не значить лише говорити, що буде; пророк – це також той, хто говорить Боже слово. Одним словом – є сумління, кожен з нас має голосок сумління. А голосом сумління для держави, для народу є церква. Церква не судить, не карає, вона лише пригадує про Божу волю.

У нас справді є доволі складна ситуація… Усі нарікають, що одній церкві надається багато привілеїв, а всі інші церкви – здалека. І то тільки ніби тому, що президент є членом тої церкви…

Мені здається, що це не досить глибоке розуміння ситуації. Я радий, що президент є віруюча людина, але відношення держави до церков є досить під знаком запитання. Те, що Московський патріархат одержує привілеї – це не є вияв дуже великої любові зі сторони влади, це дуже-дуже небезпечна річ для самої церкви.

Ви чули, що священників Київського патріархату намагаються переманити… Наша церква також має свої клопоти – наших священиків заохочують правоохоронні органи співпрацювати з ними. Це не є тайна. Ми говорили про це з правоохоронними органами. Але це не є щось нове, таке в історії вже було.

Влада не хоче з нами говорити. Ось за цілий рік ще не було жодної серйозної зустрічі.

Але сьогоднішня влада не робить нічого іншого, як повторяє помилки століть, не десятиліть, а століть, минаючи помилки радянської влади, можна йти далеко, бо кожна влада боїться церкви, тому що вона виховує зрілих відповідальних громадян.

Це треба зрозуміти, не зрозуміти й плакати, а зрозуміти й працювати, аби такі фундаментальні непорозуміння усунути.

Яку роль у Вашому житті відіграв патріарх Йосип Сліпий і чому він висвятив Вас на єпископа без згоди Риму?

Обставини життя так склалися, що я був близько до нього, бо я поїхав до Риму закінчувати богословські студії, писати свій докторат. Він там був, я жив у тих приміщеннях, які він зорганізував. Там я мав нагоду його пізнати. Я не хочу понизити Патріарха Сліпого, але на мене найбільший вплив мав Митрополит Шептицький, хоча я його бачив лише раз малим хлопцем. А Сліпий дуже багато розповідав про Шептицького, це для мене мало багато зиску.

Щодо висвяти… Це є дуже проста і дуже складна справа водночас. В Україні церква була переслідувана, КДБ знало, хто є наші єпископи. Були часи, коли було трошки краще і трошки гірше. У кінці сімдесятих були непевні часи, покійний Йосип Сліпий відслідковував, що діється в Україні і він наважився висвятити єпископів поза межами України. Ми не мали призначення бути в якомусь конкретному місці, мали лише одне завдання: якщо б КДБ знищило всіх наших єпископів в Україні, ми мали дістатися на терени Совєцького Союзу, щоб висвятити нових єпископів і повертатися назад. Але такого не сталося і Богу дякувати.

То не була зневага до Папи чи щось таке. Папа це розумів.

Згадайте, будь ласка, про своє дитинство у Львові...

Боже милий, то так давно було, що я вже забув. Ну, я там родився… Так мені кажуть, бо сам не пригадую, там був хрещений у церкві Святих Петра і Павла на Личаківській вулиці. Я там дожив до одинадцятого року життя. Я останній, який був записаний у 43-му році до української головної гімназії у Львові. Кілька тижнів тому ми знову зібралися пригадати старі часи. А в 44-му році я вже покинув Львів.

Недавно міська рада Львова зробила мене почесним головою Львова (громадянином – хтось поправив його, – Авт.), перепрошую, громадянином, не дай Боже главою. Я їм сердечно подякував, але сказав: «Дорогі пані і панове, я був би такий вдячний, якби ви були мені написали «чесного громадянина міста Львова». Бо де б я не був, завжди старався не осоромити місто, з якого я побачив світ.

Ви прожили 46 років у США. Чи не важко було вам повертатися в Україну?

Важко не було, було дуже мило.

Мене і мою сім’ю німці посадили на поїзд і вивезли у 44 році. Остання зупинка в Україні була в Славському. І коли я вперше повертався в Україну в 1990 році, як турист, бо це ще був Радянський Союз, то поїзд знову зупинився в Славському, я виглянув у вікно, це було літо… Можу сказати цілком щиро, мені в очах стали сльози. Я повернувся на рідну землю.

Той, хто не був поза Україною тривало, може й не розуміє, що то значить бути знову на рідній землі. Для мене це був момент великої радості. Я 46 років був поза Україною, без великої надії, що колись повернуся, але повернувся, я вдячний за це Богові. Вдячний, що я на рідній землі можу безпосередньо служити своєму народові, хоча й тих 46 років я не марнував і служив в українських поселеннях.

Блаженніший владико, оскільки Ви вирішили стати емеритом у цей складний для України час, чи можете запевнити українське суспільство, яке звикло до Вашого, як сказав отець Борис Гудзяк, стилю любомирства, що ви його не залишатимете, що завжди стежитимете, що відбувається в Україні?

Я продовжуватиму говорити до всіх, хто хоче мене слухати.

Сподіваюся, ви як журналісти вийдете звідси і перекажете іншим, що ми маємо надію, ми ростемо, наш нарід відтворений духовно, ми, греко-католики, хочемо служити, дуже активно причинюватися до того, аби ота надія здійснювалася, щоб наш нарід ріс. Хочемо працювати на добро. Оце наше завдання.

Щиро надіюся, що я нікого не розчарував, що ніхто з вас не вийде пригноблений і не скаже: «Ну, кінець світу». Ні, навпаки – йдемо вперед. Богу дякувати, що йдемо. Сердечне вам спасибі.

Блаженніший підвівся, мило посміхнувся, передаючи свій оптимізм, помахав рукою на "до побачення"... Журналісти, телеоператори, всі, хто був присутній на прес-конференції, підвелися і плескали йому в долоні, аж допоки він не зник за дверима...

Оксана Климончук, УНІАН