Глава УКГЦ Святослав Шевчук: Нас вважають опозицією

"Відбувся неочікуваний зріст нашої Церкви... Відповідальність людей за свою країну- це те, чого ми навчаємо наших вірних... Дух завжди перевершує межі матерії".

Він достатньо «простий», щоб не напружуватися в його присутності, і достатньо «складний», щоб бажати із ним наступних зустрічей. Сподобалось, як на запитання журналістки одного з видань «Як вас називати?», Шевчук відповів: «Називайте мене Святославом». В принципі, логічно…

Блаженнійший, традиційно прийнято підсумовувати 100 днів на посаді, з моменту ж вашої інтронізації минуло десь із днів 250 – теж хороша цифра! – тож тепер ви зможете з більшої впевненістю відповісти нам на питання, «тяжела ли шапка Мономаха?»; і, головне, що є не таким, як представлялось від початку?

Двома відчуттями хотілось би поділитися з вами. По-перше, якихось надзвичайних несподіванок я, Богу дякувати, поки що не зустрів. Натомість, по-друге, відбувся неочікуваний зріст нашої церкви: нині ми проходимо період утворення трьох нових митрополій. На ці утворення ми чекали три роки – від моменту, коли було прийнято відповідне рішення. Окрім того, ще до кінця року в уряд (під урядом в контексті церкви традиційно мається на увазі її керівництво – Авт.) одної нашої єпархії буде впроваджений новий правлячий архієрей – владика Ярослав (Приріз). Другий такий період зростання важко знайти в історії нашої церкви, тут грає роль не так сам процес, як його інтенсивність.

…Чи тяжко мені, чи легко? Все це досить суб’єктивно. Один священик зі Сполучених Штатів, який досліджує життя і діяльність митрополита Андрея Шептицького, сказав, що, мабуть, Шептицький посвятив велику частину часу свого життя на всі ті поїздки, які я мусив здійснити протягом одного, навіть неповного, року. Можливо, тяжкою є саме ця інтенсивність у подорожах. Хоч вона має як позитивний, так і негативний аспект. Позитив у тому, що наші вірні в усьому світі переживають значне піднесення і потребу у зустрічах зі мною. Але, з іншого боку, перебуваючи за кордоном, я, напевно, присвячую меншу увагу подіям в Україні. Намагаюсь знайти баланс між одним та другим і правильно розрахувати свої сили.

Словом, Греко-католицька церква перестала бути «містечковою», суто галичанською церквою?

Та вже приблизно як з півстоліття перестала нею бути (усміхається). Тепер ми об’являємо про це в усій повноті – як українському суспільству, так і всьому світові.

Патрон вашої церкви, ваш наставник і «куратор» – Папа Римський – знаходиться далеко, тоді як існування греко-католиків цілком залежить від ласки української влади (часи згаданого вами Шептицького – тому найкращий приклад). Чи не виникає у зв’язку із цим, так би мовити, певного «когнітивного дисонансу»?

Богу дякувати, поки що є гармонія у повноцінній присутності нашій в українському контексті. А відтак йде інтенсивне і повноцінне спілкування як з Апостольським Престолом, так і з іншими нашими партнерами. Хоча є стосунки, які потребують розвитку та поглиблення. Окремий напрямок – це розбудова відносин з представниками українського суспільства, а воно є досить багатогранним, і тут мова йде не тільки про стосунки з владою, а й різними інституціями та середовищами, інтелектуальним та науковим зокрема – і у Львові, і у Києві, і в інших областях.

Також активно розвиваються стосунки з іншими конфесіями та їхніми керівниками. Сьогодні, зокрема, відбулася досить вагома подія – сподіваюсь, суспільство про неї довідається – глави традиційних церков, тобто Української православної церкви Київського патріархату, Української православної церкви Московського патріархату, Греко-католицької церкви – зробили спільне звернення до всіх людей доброї волі щодо відповідальності за нашу державу, за розвиток суспільства на основі духовних вартостей.

Сам факт того, що ми зробили це разом, є досить промовистим. Тим паче в такий день, коли ми відзначаємо 20-річчя референдуму з приводу проголошення Незалежності нашої держави. Такі стосунки між нашої церквою та іншими церквами є дуже конструктивними.

А хто представляв УПЦ КП та УПЦ МП?

Київський патріархат представляв святіший Патріарх Філарет, Московський – владика Іларій. Ми також мали зустріч з відомими громадськими діячами, які підтримали цю ініціативу, і всі вони відзначали, що ця наша акція – консолідуючий приклад для всього українського суспільства.

І, тим не менш, Патріарх Кирил відмовився від зустрічі з вами…

Річ у тім, що той вектор стосунків з православною церквою, який є предметом нашої зацікавленості, передбачає розвиток стосунків саме з української церквою. Так, я неодноразово говорив про мою готовність зустрітися, зокрема, й з представниками російської православної церкви, хоча якоїсь відкритості до зустрічі зі сторони Москви поки що не завважив.

Всі ми зараз стоїмо на порозі нових парламентських виборів. Пригадую своє перше інтерв’ю з Любомиром Гузаром – у розпал «помаранчевої революції». При всій толерантності Блаженнійшого Любомира його симпатія до певних політиків та політичних сил прочитувалась абсолютно чітко. Цікаво, яким чином себе проявите ви…

У той час, коли ви спілкувались з Блаженнійшим Любомиром, феномен прояву громадянського суспільства був настільки очевидним, що ігнорувати його було неможливо. Я, чесно вам скажу, розраховую нині на іще один такий прояв…

На другий Майдан?

Побачимо. Зараз мова не йде про ті чи інші кольори, мова – про відповідальність людей за свою країну. Це те, чого ми навчаємо наших вірних: ми не можемо очікувати на тих, хто замість нас наведе лад у державі, і не можемо скидати відповідальність на тих чи інших політиків. Народ сам мусить заманіфестувати, що він є джерелом влади. Тому церква, звичайно, буде вітати кожен прояв свідомого відповідального громадянського суспільства та заохочувати наших вірних дуже серйозно підійти до питання, за кого віддавати свій голос.

А як вам акції на кшталт «Україна проти Януковича?». Я не пропоную оцінювати самий цей рух, бо там наразі поки ні про що говорити, мені більше цікавить, чи імпонує вам подібне бунтарство в принципі?

Можу сказати одне: я дуже уважно спостерігаю за подібними подіями. На сьогоднішній зустрічі з главами інших церков прозвучала цікава фраза: в нашому суспільстві повинен лунати голос Іоанна Хрестителя. Тобто мусить звучати голос правди, бо якщо він замовкне, лунатиме голос месника, який може стати некерованим.

Влада сама може спровокувати появу месників…

Тому дуже важливим є діалог – між духовними лідерами та суспільством, між суспільством та владою. Бо якщо діалогу немає, то той, хто лишився не почутим, починає щоразу гучніше говорити.

До речі, ваша зустріч з Януковичем так і не відбулася?

Не відбулася. Хоча про таку зустріч я говорив багато разів, а тепер я її вже офіційно прошу. В січні наступного року в Києві відбудеться чергова сесія Постійного Синоду нашої церкви. Постійний Синод – це вибрана група єпископів, котра покликана допомагати главі церкви управляти церквою у міжсинодальний період. Щоразу Постійний Синод проходить в різних містах світу: останнє засідання відбувалось в Бразилії, перед тим – в Лондоні, тепер ось – у Києві, а ще через раз – у Вроцлаві. З нагоди засідання Синоду я й скерував прохання до нашого президента – з тим, щоб він прийняв членів Синоду. Це гарна нагода провести зустріч.

А чого ви, власне, від неї очікуєте? Якими є ваші месиджі до Януковича?

Перш за все, ми б хотіли представити президенту нашу церкву, розказати йому, хто ми є. Бо дуже часто зі сторони людей, які займають чільні місця в уряді, йде сприйняття нас як опозиційної структури. Церква ж не може ані бути в опозиції, ані бути провладною структурою. Ми є церквою, і саме це важливо донести до президента, причому не за допомогою мас-медіа, бо інакше це виглядатиме як певний тиск. Для наших єпископів є вкрай значимим те, щоби подібна зустріч стала початком діалогу між церквою та українською владою. Ми б хотіли їй допомогти з позицій, так би мовити, альтернативного діалогу, який ми маємо з суспільством в якості душпастирів.

Хто саме з уряду вважає вашу церкву опозиційною структурою?

Конкретного речника такої позиції я не можу назвати, але така думка прослідковується, коли доводиться чути ті чи інші вислови з приводу позиціонування церков в нашому суспільстві. Хтось недавно казав, що більшість наших вірних не належить до пропрезидентських сил. Це, власне, є правдою (усміхається), але це не означає, що ми як церква є виразником певної політичної орієнтації наших вірних. Є певні стереотипи, але завдання глави церкви в тому, очевидно, й полягає, щоби ці стереотипи ламати.

Це – спадок Блаженнійшого Любомира, як мені здається…

Бачите, дух завжди перевершує межі матерії. І коли ми говоримо про церкву, то наші уявлення про неї завжди є недосконалими, але коли церква проявляє свою природу, вона руйнує стереотипи. Думаю, це – досить позитивний аспект присутності церкви в суспільстві.

Але як дивиться Апостольський Престол на те, що вам доводиться щось пояснювати українській владі, «представляти церкву», когось в чомусь переконувати? В Римі це коментують?

З боку Апостольського Престолу не надходить якихось інструкцій, котрі регламентували б нашу діяльність. Ми самі відповідаємо за себе та за свої вчинки. В тому випадку, коли мова йде про міжнародні відносини, ми намагаємось консультуватись. Є, наприклад, подія, яку всі ми очікуємо – відкриття української ялинки у Ватикані – воно відбудеться 16 грудня.

В цьому контексті я намагався бодай якось посприяти візиту нашого президента до Святішого Отця. Також ми хотіли, щоб представництво України на цій події було на якомога вищому рівні. Все таки Ватикан – це, певною мірою, один з центрів Європи і світу, тож якщо ми говоримо про бажання України увійти до Європейського Союзу, то такий візит приніс би чимало користі. Наскільки мені відомо, подібна ініціатива знайшла розуміння в адміністрації президента, тож візит Віктора Януковича до Святішого Отця все ж відбудеться.

Наталія Лебедь,

"Обозреватель"

УНІАН в Google News