Неділя,
20 серпня 2017
Наші спільноти

Єпископ Богдан (Дзюрах): За виїзд українців за кордон несе відповідальність політична верхівка

"Українці, які пробули деякий час за кордоном, нерідко повертаються більш зрілими й відповідальними громадянами, свідомими своїх прав і готовими їх боронити"...

Нещодавно в Бразилії відбувся Синод Єпископів УГКЦ і святкування 120-річчя української імміграції в Бразилії. Про це та інше говоримо з cекретарем Синоду УГКЦ, владикою Богданом (ДЗЮРАХОМ).

Владико Богдане, українці в Бразилії живуть уже 120 років. Як протягом такого часу їм вдалося зберегти українську ідентичність?

Справді, нас дуже приємно вразило, що, незважаючи на несприятливі обставини і великий проміжок часу, українська спільнота зберегла і свою національну ідентичність, і церковну приналежність.

Цьому сприяло кілька факторів... У першу чергу, виїжджали люди, які були глибоко закорінені у своїй національній традиції, які цінували своє українство, берегли рідну мову та культуру, плекали духовність. Мабуть, це ключове в розумінні того феномену, який ми спостерігали в Бразилії.

До речі, на противагу цій «120-річній» українській діаспорі в Бразилії, сучасна нам четверта хвиля еміграції схильна дуже легко асимілюватися. Потрапивши в нове для себе культурне середовище, наші співвітчизники намагаються «розчинитися» в ньому. Нерідко носять у своєму серці жаль до власної держави, яка не забезпечила їм умов для праці, змусила емігрувати. А тоді, 120 років тому, люди, хоч і емігрували з рідних земель, зберігали як щось дороге й цінне усвідомлення своєї національної гідності, культури та духовності. Здається, що забути чи, ще гірше, зректися власної національної самобутності означало для них те саме, що заперечити самих себе. Тому, незважаючи ні на які випробування, люди самоорганізовувалися, творили церковні громади, а відтак — різні культурно-просвітницькі організації, які діють і до сьогодніі.

Другий момент — українці в Бразилії мали нагоду жити компактно на територіях, куди прибували. Так, лише у південних провінціях — Парана й Санта Катаріна — мешкає понад 90 відсотків бразильських українців, решта — розкидані по всій Бразилії. Таким чином, факт компактного проживання дуже спричинився до того, що українці в Бразилії змогли зберегти свою культуру й мову. Дехто з наших співрозмовників ділився спогадами, що португальську мову вони вивчали, щойно пішовши в перший клас. До цього часу послуговувалися виключно рідною, українською мовою.

І третє — роль Церкви. Дуже швидко слідом за емігрантами з Галичини поїхали отці василіяни, потім прибули сестри василіянки, служебниці, й саме вони, крім того що забезпечували духовну опіку над нашими вірними, ще й дбали про їхній культурний розвиток. Для цього утворювали різні художні гуртки, танцювальні ансамблі, закладали суботні школи, де вчили дітей рідної мови, культури, давали основні знання про історію України... Плоди цієї праці ми спостерігали на власні очі під час ювілею, коли бачили чудові танцювальні ансамблі, оркестри, хорові колективи, організовані греко-католицькими громадами. На даний час таких фольклорних гуртків у всій Бразилії налічується 24. Мають вони милозвучні назви, які віддзеркалюють їхню пам’ять про рідну землю: «Барвінок», «Верховина», «Полтава», «Спомин», «Київ», «Соловей», «Калина» тощо. Найстаршому з них — ансамблеві «Барвінок» — виповнилося аж 81 рік! Тож не дивно, що багато промовців, які виступали в рамках святкувань, підкреслювали ключову роль Церкви у збереженні національно-культурної ідентичності українців.

Яких висот сягнули українці Бразилії?

Перші поселенці з України потрапили у надзвичайно важкі умови. Їх завезли на території, де не було найелементарніших умов для життя. Тому перші покоління українців у Бразилії мусили у прямому розумінні слова боротися за виживання, а їхньою сферою діяльності було й залишається на 80% сільське господарство. Але з часом працьовитість та талановитість нашого народу почала приносити свої плоди. Сьогодні українці в Бразилії з гордістю називають імена своїх видатних представників: поетеси Олени Колодій, поетеси та письменниці Віри Селянської-Вовк, істориків Оксани Борушенко та Павла Горбатюка, лінгвістів Михайла Вовка та Володимира Кульчицького. Грегорі Варшавчика тут називають «засновником модерної архітектури». Уродженець Одеси, він навчався в Римі, а після свого переїзду до Бразилії 1923 року опублікував статтю, що стала маніфестом сучасної бразильської архітектури. Деякі українські родини були або є власниками відомих підприємств та фірм, як от родина Дмитерків, яка володіла мережею супермаркетів, а нині займається інвестиціями у розвиток логістики у сфері харчової та переробної галузей. У Куритибі нам показували мебельні салони родини Худій, які славляться по всій країні та поза її межами. Серед визначних українців — відомий нейрохірург Альфонс Антонюк, онколог Богдан Кобилянський. Українське коріння мають колишній губернатор штату Парана Жайме Лернер та екс-президент державної нафтогазової компанії «Петробраз» Филип Рейштул. Попри все, представництво українців в органах державної влади не є надто великим, про що зауважують і самі наші співвітчизники в Бразилії.

Еміграція — це добре для України, на вашу думку, чи погано?

Як і багато явищ в нашому житті, еміграція має свої позитивні й негативні сторони. З одного боку, еміграція — об’єктивне явище. Коли впала залізна завіса, що відгороджувала нас від зовнішнього світу, почався процес міграції з України. Люди отримали нагоду відвідувати інші країни, пізнавати їхню культуру, знайомитися зі стилем життя місцевого населення тощо. Але за роки незалежності ми стали свідками не звичайного переміщення людей, які добровільно подорожують чужими країнами, — з України виїхало декілька мільйонів наших співвітчизників у розквіті своїх життєвих сил. Виїхали, бо до цього їх змусила важка, нестерпна економічна ситуація всередині країни. За цей масовий «екзодус» українців та за його негативні наслідки для нашого народу значною мірою несе відповідальність політична верхівка. Українська держава не забезпечила гідного життя своїм громадянам, не змогла використати їхній професійний потенціал для розбудови вітчизняної науки, освіти, економіки. Нам справді боляче спостерігати, як колишні вчителі, інженери, лікарі, які емігрували до західноєвропейських країн за останні 15—20 років, працюють прибиральницями в італійських родинах, підсобниками на будовах, виконують найпростіші побутові роботи. Така ситуація — це сором для української держави. Тому ми продовжуємо закликати, аби держава нарешті звернула увагу на проблему української еміграції, серйозно почала опікуватися нашими людьми за кордоном, розробила програму їхнього повернення до рідної землі.

З іншого боку — еміграція несе в собі певні шанси, зокрема, можливість навчитися від інших, запозичити від них щось добре, корисне. Адже перебуваючи на еміграції, українці мають нагоду пізнати інший світ, вчаться іншого ставлення до людини й до праці, ніж те, до якого вони звикли в радянській дійсності, відкривають для себе культурне багатство європейських країн, зрештою, вивчають ще одну іноземну мову. Це вже, погодьтеся, чимало. Українці, які пробули деякий час за кордоном, нерідко повертаються більш зрілими й відповідальними громадянами, свідомими своїх прав і готовими їх боронити. Ці люди більш свідомі в політичному плані, ними нелегко маніпулювати. Чи не тому держава так неохоче забезпечує закордонні виборчі дільниці бюлетенями?..

Останній Синод відбувся в Бразилії. Це тому, що 120-річчя?

Очевидно.

Останній Синод закликав вірних УГКЦ не ображати представників інших конфесій... А хіба вони їх досі ображали? Чи це просто такий крок назустріч?

Це, перш за все, превентивний крок, аби ще раз пригадати, що ми повинні бути дуже делікатними у своїх висловах і діях щодо наших братів у вірі. З чого це береться? Бо ми дуже серйозно сприймаємо Христовий заклик до єдності Церкви і хочемо свідомо робити певні практичні кроки, щоб її наближати.

Спостерігаючи за церковною ситуацією в Україні, ми не раз бачили, що на людському рівні трапляються певні непорозуміння. Вони виникають найчастіше не зі злої волі, а через людську слабкість, часом — через звичайну невихованість. І це стосується всіх конфесій. Ми всі — люди і можемо допускатися помилок у нашому ставленні до ближнього. Приймаючи згадане рішення, ми хотіли закликати наших вірних бути максимально коректними та доброзичливими до наших братів у вірі.

З іншого боку, часом трапляється, що ми, греко-католики, стаємо об’єктами атак, несправедливого трактування чи некоректних висловлювань... Не хочу називати конкретних випадків чи імен, але хто слідкує за релігійним життям в Україні, знає, що я маю на увазі. І, щиро кажучи, нам таке ставлення болить. За таких обставин може з’явитися велика спокуса, особливо на людському рівні, відповідати злом на зло. Не хочемо, аби ця спокуса переростала в грішну дію, тому й вирішили заохотити наших вірних вчитися любити навіть тих, хто завдає нам кривди, вчитися жити справді по-євангельському. Не можемо вимагати цього від інших. Мусимо починати від себе.

Наскільки відомо, про об’єднання церков сьогодні не йдеться, але чи стало УГКЦ простіше спілкуватися з УПЦ МП, зважаючи на конфлікт у самій Московській патріархії?

Ми постійно вчимося краще опановувати мову спілкування. Для нас дуже важливим було ствердити, що є відкритість на діалог другої сторони, що є багато ділянок церковного та суспільного життя, де ми можемо діяти спільно. Є бажання не оглядатися безнастанно назад, шукаючи закидів чи звинувачень, але дивитися в майбутнє й спільно це майбутнє творити.

Звичайно, дорога до формального об’єднання може бути ще довгою, але ми можемо вже тепер об’єднуватися навколо певних починань, певних викликів, які стоять перед українським суспільством, і намагатися знаходити спільні відповіді на запитання, які хвилюють наших громадян сьогодні. Така спільна праця не лише наближає бажану єдність, вона її до певної міри вже маніфестує.

Ми також свідомі того, що єдина Церква в Україні не є й ніколи не буде плодом виключно людських зусиль чи певної суспільно-політичної домовленості. Вона є даром Бога, плодом духовного зусилля духовенства й віруючих усіх конфесій. Саме тому ми закликали до молитви за дар єдності та до плекання діалогу й братерських взаємин із представниками з інших церков і конфесій. Молитвою та щирим ставленням одне до одного прокладатимемо дорогу для діяння Святого Духа, який «єднає всю церковну спільноту», як про це говориться в одній зі стихир П’ятидесятниці.

Який ще головний меседж цьогорічного Синоду, крім як не ображати представників інших конфесій?

Я б сказав, що найголовніший меседж — це увага, яку Синод скерував на парафію як місце зустрічі з Христом. Життя великої Христової Церкви реалізується в конкретних умовах звичайної сільської чи міської парафії. Й саме за якістю духовного життя парафії буде видно зміни, які настають у всій Церкві. Тому ми хотіли звернути свою особливу увагу на парафіяльне життя та прийняли за основу нашого майбутнього розвитку концепцію «живої парафії». Така парафія є протилежністю до «приходу», тобто до певної утилітарної й пасивної участі в церковному житті, коли люди приходять до храму, щоб «виконати обов’язок», щоб віддати данину звичаєві чи отримати певну «небесну страховку» для свого земного життя. В живій парафії віруючий почуває себе співвідповідальним за стан Церкви, він у духовному житті черпає силу для того, щоб у щоденних реаліях реалізувати своє християнське покликання: бути світлом світу й сіллю землі.

Оксана КЛИМОНЧУК,

"День"
Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку