Сьогодні-завтра Українська Греко-католицька Церква отримає нового главу.
Які завдання стоятимуть перед новим Верховним Архієпископом УГКЦ? Як розвиватиметься і куди рухатиметься одна з найбільших українських конфесій? Про це lb.ua запитав Блаженнішого Любомира кардинала Гузара, який очолював УГКЦ продовж останніх десяти років. Сьогодні він кардинал на пенсії, проте залишається одним із найавторитетніших церковних лідерів України та безумовним моральним авторитетом для мільйонів її громадян.
“В богословсько-історичному контексті, ми – Церква, яка має своє коріння в Києві”
Саме зараз Українська греко-католицька церква працює над баченням свого майбутнього – баченням того, чим має бути Церква у сучасному світі. Блаженніший, на Вашу думку, яким має бути це бачення?
Ми працюємо над такою візією Церкви. На Синоді рік тому ми сформували групу із 10 єпископів, які представляють як різні регіони України, так і різні частини світу – де є осередки нашої Церкви. Ця група має опрацювати і представити Синодові проекти візії – якою ми би хотіли бачити нашу Церкву впродовж найближчих трьох десятиліть. Тобто, це має бути певна стратегія на десять, двадцять та тридцять років.
Ми свідомі того, що період першої хвилі відродження Церкви, який тривав останні двадцять років завершується. Ми уже дійшли до певного рівня розвитку, але ми мусимо йти далі, досягати більш повного внутрішнього і зовнішнього розвитку нашої Церкви. Бо ми ще не маємо сьогодні повного відродження Церкви. Чи навіть я сказав би по-іншому, бо коли кажуть про «відродження», то це так звучить, ніби ми хотіли досягти певного стану, як воно було колись. Ні, ми хочемо зробити більше, піти далі. Змінилися обставини – сьогодні ми маємо свою державу, вільну державу. І це також ставить нові виклики перед Церквою. Насамперед, нам потрібно зрозуміти – яка її роль у цих нових обставинах.
Від робочої групи єпископів ми насамперед чекаємо пропозицій, як найкраще висловити ідею розвитку Церкви. Це не має бути якась велика експозиція, це має бути щось таке як клич для праці. Дотепер ми використовували наш клич, теж прийнятий Синодом єпископів, – «Святість об`єднаного народу».
Якщо Синод – усього 50 єпископів – нову ідею схвалить, тоді ми будемо випрацьовувати шляхи, як до цієї візії дійти, як наше уявлення про те, якою має бути Церква, втілити в життя. Знаєте, є багато доріг до кожного міста. І треба вибрати, якою дорогою чи дорогами хочемо йти. Одним словом, вибрати пріоритети. Це буде друга фаза, а третя – намітити практичну реалізацію цих пріоритетів. Останнє плануємо здійснити уже у вересні цього року.
Можете назвати пріоритети, на яких, на Вашу думку, варто зосередитися Церкві?
Бачите, ми хочемо залишитися в дусі нашої ідеї «Святість об`єднаного народу». Церква має тільки одну ціль, яку нам надав Господь Бог – бути Церквою, здійснювати наше посланництво для освічення народу, якому служимо і частиною якого ми є.
Головне завдання Церкви є зробити моральні засади нормою життя. Особистого, сімейного, родинного, громадського, державного.
Наша велика проблема – практична проблема – полягає в тому, що ми є глобальною Церквою, яка присутня на багатьох континентах, в різних країнах. І нам потрібно зробити так, щоб усі ми – не залежно від того, де перебуваємо, відчували себе частиною одного цілого. Щоб візія Церкви, її пріоритети буди одними для усіх, а не тільки для якоїсь її частини.
Друга проблема – єдність. Сьогодні Київська Церква є поділена. Отже, велику увагу хочемо звернути на те, що можемо зробити, як найкраще може Українська Греко-католицька Церква послужити об`єднанню Церкви. Щоб окремі части, які походять із одного кореня – Київської церкви, – повернулися до первісної єдності, яка була в часи Володимира.
І в питанні єдності, і в питанні святості є дуже важливий аспект ідентичності. Хто ми є? Ми не світська організація з релігійним забарвленням, ми – Церква. Церква, яка існує в конкретному народі.
В богословсько-історичному контексті, ми – Церква, яка має своє коріння в Києві. Це іноді дуже важко осягнути нашим співбратам поза Україною. От живе, наприклад, людина в Канаді, четверте чи п`яте покоління емігрантів і вона може сказати: «Я – канадець, що мене обходить ваш Київ». Але вона не зрозуміє себе, як не подумає, ким вона є, де її коріння. А, усвідомивши, ким вона є, людина може послужити ближньому.
Ми також хочемо бути відкритою Церквою. Чи українець за походженням, чи чужинець – ми повинні кожного щиро прийняти і кожному сказати: хочеш бути з нами – ми тобі раді, але розумій, хто ми є. Це, знову ж таки, дуже пов`язано з питанням ідентичності.
Гілки Київської Церкви, які вийшли з одного кореня, уже надто далеко розійшлися одна від одної, насамперед, світоглядно.
То тепер треба сходитися.
Чи є сенс сходитися? І чи це можливо в принципі? Скажу щиро. Я, як греко-католик, не певен, що хотів би єдності з окремими українськими конфесіями.
Це зле. За це вас не похвалю.
Ми не маємо вибору. Ми є учні Христові, а Ісус Христос створив одну Церкву. Ми не є вповні християни, якщо ми не є вповні об`єднаними. Я не можу бути байдужим до православного, бо він – мій брат у Христі. Ми можемо себе виправдовувати як завгодно, але ми не можемо оминути Божої заповіді: «Щоби всі були одно».
Але УГКЦ вже є об`єднаною – в рамках Католицької Церкви.
За це маємо Богу дякувати. Але ми не можемо відпочивати, доки всі не будуть в одній Церкві. Бо Ісус Христос не казав, що тільки греко-католики підуть до неба. Всі мають піти до неба.
Я мушу думати і дбати про це – не про те, щоб усі були греко-католиками, а про те, що ми усі маємо бути учнями Христа. Разом.
Якщо ми є в такій щасливій ситуації, що у нас єдність Церкви є більш видима, більш здійснена, то це не означає, що ми повинні на цьому зупинятися. Чи відштовхувати когось. Це була б помилка.
Ви правильно кажете, ми надто далеко відійшли один від одного. Тому шлях назад є такий важкий і довгий. Це – програма на десятиліття, а, може і на століття. Але треба вірити в це, і треба працювати для цього.
“Мене часто питають: «А коли буде патріархат?». Для мене особисто питання часу уже не грає ролі, я знаю, що це буде”
Здобуття Патріархату – наскільки це близька перспектива для УГКЦ?
Ми на шляху до цього. Що є Патріархат? Це – об`єднана Церква, це форма об`єднання.
З часів Володимира ми були митрополією в складі Царгородського патріархату – однією із 68-ми, здається. Але Київська Церква втішалася особливою позицією, оскільки духовно це була дуже поважна одиниця. Але потім сталася трагедія. Наприкінці 16 століття наш народ поділився на греко-католиків і православних. На початку 17 століття церковні мислителі, які сказали: «Поділ – це недобре. Ми не повинні дивитися один на одного вовком». Був такий митрополит Велямин Рутський (Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, глава Української греко-католицької церкви, був ініціатором діалогу з православними – О.Б.) та митрополит Петро Могила (Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, екзарх Константинопольського патріарха – О.Б.) і вони спільно прийшли до висновку: потрібно сходитися – «Щоб Русь з Руссю говорила». Значить, щоб самим вирішити проблему єдності, без зовнішніх сил. А щоб зійтися, потрібна форма. І цією формою об`єднання вони визначили патріархат. На жаль, з різних причин цього не сталося.
Тоді вже наприкінці 19 століття Папа Лев XIII поставив питання патріархату для греко-католиків. Але опозиція цій ініціативі була дуже гостра – зрозуміло від кого і чому – і знову не судилося.
У 1937 році на Богословському конгресі у Львові знову виринула думка про патріархат. Це ініціював митрополит Андрей Шептицький. До речі, знову у діалозі з православними.
Його наступник Блаженніший Йосип Сліпий, вийшовши на волю з сибірських таборів та виїхавши у Рим, публічно оголосив сказав про необхідність патріархату для УГКЦ на Вселенському соборі. Ми не були готові до цього. Не розуміли про що йдеться. Дехто бачив все у політичних тонах – як такий собі сурогат Української держави...
Але в кожному разі процес почався. Я не можу казати, що він стовідсотково завершений. Але і сам Блаженніший Йосип, і його наступник безпосередній, і я старалися, щоб тримати цю ідею живою. І розвивати та поглиблювати її. Щоб усі зрозуміли, що патріархат – це не є щось політичне, що це – дуже корисна і потрібна власне для Церкви річ. Були проповіді, листи, різні заходи, акції в цьому напрямку... Інколи, дуже драматичні і драстичні акції. Люди різних поглядів між собою сперечалися. Але поволі, крок за кроком, люди прийняли це. Сьогодні я не думаю, що є хтось в УГКЦ, хто би сказав, що нам непотрібно це.
Я вам приведу такий приклад. Коли я приїхав до Італії, то тоді слово «патріархат» не можна було голосно сказати, бо тебе одразу починали підозрювати в намірі відірватися від Католицької Церкви. Мовляв, ти майбутній єретик. А сьогодні ми спокійно обговорюємо з Папою питання патріархату. Починаючи від Івана Павла II, і зараз з Бенедиктом XIV ми уже говоримо як це здійснити, втілити в життя.
Мене часто питають: «А коли буде патріархат?». Для мене особисто питання часу уже не грає ролі, я знаю, що це буде.
Досі УГКЦ не має патріархату, бо заважали чинники, скажемо так, політично-церковні…
Абсолютно
…Ватикан то не хотів йти на конфлікт з Москвою, то проти було впливове польське лобі – там теж, як ми знаємо, є супротивники патріархату УГКЦ. Чи вдасться подолати власне оці політичні чинники?
Я думаю, подолання такого спротиву – це частина процесу. Окрім наших сусідів з Росії чи Польщі, чи інших сусідів – бо проти не тільки вони, є ще й опозиція в самому Римі, дехто боїться, що це призведе до розколу.
Є й об`єктивні причини, не виключно політичні, які мусимо взяти до уваги. Вони є, але їх значно менше, аніж було колись. Покійний Іван Павло ІІ казав про наші потуги: «Ваша свята настирливість». Ми справді робимо все, щоби пришвидшити цей процес.
“Важливе завдання – моралізувати публічне життя”
Церква от-от отримає нового главу. Які проблеми йому потрібно буде вирішувати насамперед?
Продовжувати мої клопоти. (Сміється) Життя нам підкидає проблеми. Всюди – тут, в Україні, в Європі, в Північній чи Південній Америці – наша Церква має якісь клопоти. І над ними треба працювати.
Також важливе завдання – моралізувати публічне життя, проповідувати людям, щоб вони жили по Божому. Дам вам, може, банальний приклад. Мусимо вчити наших людей перестати підтримувати корупцію. Я сміюся, коли чую про великі державні програми боротьби з корупцією, про законодавчу боротьбу з корупцією. Все це сміх! Що таке корупція? Це є гріх. А жоден гріх законом не поборете. Це треба виховувати. А якби всі Церкви працювали, виховували народ, то був би ефект.
Головне ж завдання – робити так, щоб ми все більше були Церквою, щоб люди відчували посланництво Церкви, відчували потребу освячення...
От ми говорили про патріархат. Але він – тільки засіб, це не ціль. Ми хочемо патріархату. Щоб краще діяти як Церква, щоб вона була духовно сильна, щоб вона була свята і єдина. І це є завдання для глави Церкви. Він не робитиме революцій – тільки те, що ми робимо завжди.
“Ми маємо бути свідомі, що ми є носіями великої духовної традиції, а не гіршої, аніж західна, римська”
В УГКЦ завжди буди два крила – Будучи студитом, сповідником східної, православної духовності Ви скерували Церкву саме цим шляхом. Чи не станеться так, що новий глава УГКЦ матиме інше бачення?
Це є одна із проблем нашої Церкви, яку маємо понад 300 років – так звана латинізація. Це частина більшої проблеми, з якою має справу кожен глава Церкви, – проблеми внутрішньої єдності.
Митрополит Андрей Шептицький свідомо почав орієнталізацію Церкви, щоб ми були собою і не мавпували латинників, а щоб плекали свою рідну духовність. За його часів зудари (прихильників східної та західної ідентичності Церкви – О.Б.) були великими. Але його політику продовжили Йосип Сліпий, Мирослав-Іван Любачівський, продовжував і я. І думаю, ще два-три глави Церкви після мене ще матимуть з цим справу. Бо у нас така ментальність – наслідувати латинників. Мовляв, ми будемо кращими католиками, якщо будемо такими як вони. Це, знаєте, почуття меншовартості. Ми маємо бути свідомі, що ми є носіями великої духовної традиції, а не гіршої, аніж західна, римська.
Але у поєднанні традицій є багато позитивного...
Проблема в тому, що люди не вміють поєднувати. Щоб уміти поєднати, треба розуміти, хто я є. Бо якщо просте мавпування чужого не є поєднанням, це сервілізм, класичний вияв меншовартості.
УГКЦ взяла дуже багато від Католицької Церкви.
Від латинської Церкви. Бо такою була ментальність 100 років тому, що латинники – то свята річ. Це дуже глибоко пішло у нас, і боротьбу, яку почав митрополит Шептицький, важко виграти навіть за ціле століття. І ті люди, які сьогодні дуже великі «уніати», теж колись прийдуть до розуміння того, хто вони є. Вони сьогодні думають, що їхня святість, їхня досконалість полягає в наслідуванні. Але це мине.
Це проблема не лише церковна, а й національна. Подивіться на нас українців – ми наслідуємо усіх – росіян, поляків. І не розуміємо, що ми будемо великими і сильними тільки тоді, коли будемо собою.
Навіть якщо взяти наші нинішні політичні труднощі – вони теж від почуття меншовартості. Яку треба долати.
Як?
Треба ще трохи часу, бо це дуже глибоко засіло в нас. Ми не віримо у свої сили, хоча наш народ має письменників, поетів, мислителів, науковців, винахідників найвищого класу. Я писав свою докторську працю по Андрею Шептицькому. Він на початку ХХ століття у справі екуменізму робив те, до чого щойно дійшов Вселенський Собор у 60-х роках минулого століття!
Я не кажу, що ми не повинні брати те добре, що є в інших – треба брати. Той же Андрей Шептицький вдало використав ідеї «Rerum Novarum» (Енцикліка Лева XIII, в якій глава Католицької Церкви говорить про необхідність вирішення соціальних проблем, зокрема, покращення становища робітників – О.Б.) у своїй «О квестії соціальній». Він вчився на прикладі заходу вирішувати соціальні проблеми в Україні. Він – людина, яка вміла дивитися на інших, і вдало поєднувати. Я не кажу, що не потрібно запозичувати, але не треба це робити по-рабськи. А Шептицький не був рабом, він був графом, був аристократом, і саме аристократів нам нині бракує.
“Може зараз люди потрошки починають усвідомлювати, що влада сама нічого не зробить, тим більше, що вона не дуже й має охоту. Треба самому братися до праці”
Блаженніший, Ви кажете, що багато наших проблем від комплексу меншовартості.
Дуже багато.
Ви також кажете, що мине час, і проблема комплексу меншовартості зникне. Але зараз є небезпека, що вона навпаки посилиться. Негаразди всередині країни, суспільні болячки, які не вирішуються впродовж тривалого часу, змушують людей шукати якісь зразки для наслідування, орієнтири поза Україною. Де вони бачать значно успішніші країни.
Добре, що бачать, може почнуть щось робити. Чи бракує нам науковців? Письменників?
Мудрих і побожних людей? Ні. То чому вони нічого не роблять? Якщо не робитимуть і далі – будемо гинути. Але ми можемо робити!
І не забувайте, держава Україна має лише 20 років свободи. До нього наш народ віками жив у несвободі. Інтелігенцію нашу нищили всі окупанти, нищили розумних людей. Чому комуністи знищували так званих «куркулів»? Очевидно, не тому, що у цих людей було по 5 корів, а тому, що вони мали голову на плечах, вміли господарювати! Я подивляю, що наш народ ще так зберігся в таких обставинах.
Знаєте, ми не маємо над чим плакати, треба братися до роботи. Але з цим є проблема – ми боїмося. Комуністичний режим так застрашив людей, що ми боїмося щось починати, боїмось рушитись. Але з кожним роком буде трошки краще. Скажімо, нинішня молодь уже не знає про комуністичний режим. Але подивіться на наш уряд – та ж вони усі продукт совєтських часів…
Люди зараз щойно пробуджуються. Донедавна у нас жив совєтський міф, що держава вирішить усі їхні проблеми. Може зараз люди потрошки починають усвідомлювати, що влада сама нічого не зробить, тим більше, що вона не дуже й має охоту. Треба самому братися до праці, і притискати владу, щоб вона свою частину робила.
Але не усі готові чекати довго. Дехто пропонує радикальніші способи лікування негативного спадку СРСР. Скажімо, нещодавно письменник Василь Шкляр в одному з інтерв’ю заявив, що Україні слід відмовитися від Криму і Донбасу – так само, як хворій людині ампутують загноєну ногу. Мовляв, якби Україна була б меншою, було б легше будувати державу. До того ж, на його думку, Крим ніколи не був українською територією… Раніше щось подібне пропонував письменник Юрій Андрухович.
Я б таким людям порадив би прочитати історію Криму. Ті люди, які говорять, що Крим не має зв’язку з Україною, – не знають, що кажуть.
Україна справді зараз у складній ситуації, але не в безнадійній. Ми пропадемо, коли не будемо нічого робити. І добре, що пропадемо, якщо не будемо нічого робити.
А ці люди, які роблять такі заяви (як Шкляр та Андрухович – О.Б. ), повинні соромитися своїх слів.
Чому тиражують заяви Андруховича і Шкляра, чому замість цього не слухають, скажімо, що каже Ліна Костенко? Я не кажу, що вона якийсь ангел з неба, але вона письменниця, поважна жінка.
Кожен має право казати те, що думає…
Пробачте. Ми маємо право говорити правду, але не маємо права говорити дурниці. Говорити можна будь-що – ніхто до суду не потягне. Але що нам наше сумління скаже?
Права людини – це не право робити зло, це не сваволя. Це – право робити добро, говорити правду, служити людям…
“Що Церква мала би сказати? «Першу, п’яту, сьому заповідь ми залишимо збоку, бо вони трохи непопулярні»... Але ми не можемо сказати жінці: «Ти добре зробила, що убила свою дитинку». Так не буде”
Права людини у світському розумінні і принципи Церкви у сучасному світі нерідко суперечать один одному. До того ж, світ стрімко змінюється, змінюються обставини життя людей. Чи не повинна Церква пом’якшувати свою позицію у певних питаннях, наприклад, питаннях щодо контрацептивів, абортів?
Чи має право жінка убити свою ненароджену дитину? Церква каже, що ні. Європа каже так. І Європа котиться донизу…
Чому Церква не може змінюватися? Бо Церква – це не є людська інституція. Ніхто, крім самого Господа Бога не може змінити десять Божих заповідей. Церква не має такого права. І тому Церква говорить непопулярні речі не тому, що їй так хочеться, але тому що повинна так говорити.
Що Церква мала би сказати? «Першу, п’яту, сьому заповідь ми залишимо збоку, бо вони трохи непопулярні»... Церква – це Божа інституція для людей і вона повинна застосовувати Божий закон до людських обставин. Але ми не можемо сказати жінці: «Ти добре зробила, що убила свою дитинку». Так не буде. Церква не говорить від себе – вона говорить від Бога.
Ми почали нашу розмову з питання про візію майбутнього Церкви. Я повторю свої слова: наша головна мета – бути Церквою. І боротися, щоб не дай Боже, не перестати бути Церквою. А це нелегко.
Як нелегко бути християнином. Подивіться на людей, які у церкві йдуть до сповіді. Вони не йдуть хвалитися своїми досягненнями. Вони йдуть зізнатися, що не виконали Божого Закону. Ми усі – грішні люди, але Господь Бог милостивий, Він підтримує нас, терпить нас, дає нам стільки можливостей, щоб сповняти Божий Закон…
Людям треба зрозуміти, чим є Церква. І тоді відпаде багато питань – чому Церква каже те чи те. Церква нічого не каже від себе, вона лише повторює, те, що каже Бог.
Олег Базар, «Лівий берег»
