У Новій Зеландії виявлено унікальний архів 1945 року: солдати Другої світової - про Афон (фото)

Вперше опубліковані унікальні архівні матеріали: що розповіли про Афон військові за часів Другої світової війни.

У листопаді 1944 року троє військовослужбовців з Нової Зеландії вирушили на Афон, щоб подякувати святогорцям за допомогу, яку вони надали їм, ризикуючи своїм життям, під час Другої світової війни.

В архівах радіо Нової Зеландії нещодавно виявили раніше невідому записану розмову, в якій військові розповідають про Святу Гору. Запис зробив військовий артист Пітер МакІнтайр (Peter McIntyre) в 1945 році, в новорічну ніч. Також він раніше зробив 83 фотографії.

Пітер Ховорт (Peter Howorth), співробітник архіву надав частину розшифрованих текстів, в яких військові ділилися своїми враженнями про відвідини Святої Гори. Нижче публікуємо переклад з англійської цього запису.

«Свого часу я був у багатьох дивних місцях; "кишенькові республіки", такі як Сан-Марино в Італії, Андорра в Іспанії, такі місця, як Монако, але в минулому місяці на півночі Греції я знайшов однин з найдивніших із них.

Півострів, фактично відрізаний від зовнішнього світу, держава фактично саморегульована, дивне, таємниче й красиве місце, населене близько 8 тисячами жителів, де немає ані жінок, ані доріг і, до речі, немає реклами.

Коли ви подумаєте про це, позбудьтеся цих двох речей: жінок та автомобілів - більшість життєвих ускладнень і турбот зникнуть одразу. Ми їздили на джипах по всій країні через села, де вони давали нам смажену свинину й вогняний напій під назвою "узо".

Ми бачили залишки великого каналу, який Ксеркс намагався перетнути через півострів за 200 років до Різдва Христового. Коли джип «здався», ми найняли рибальське судно, і пливли вздовж узбережжя. Це було мило. Вода була чистою, і ми могли бачити морську зірку далеко внизу, а вдалині вимальовувалася Гора Афон. Лежачи на палубі під сонцем ми пройшли останнє село на узбережжі, і там рибалки пройшли прикордонну охорону.

...Коли ми піднялися стежиною до монастиря Святого Павла, монахи спустилися нам назустріч. Високі чорні ковпачки та мантії, довге волосся та борода - хлопці виглядали вельми незвично. Моїм першим шоком було виявити їх не похмурими, а урочистими й веселими.

«Ласкаво просимо, ласкаво просимо!», - повторювали вони. Вони говорили англійською. Пізніше вони помітили спалахи камери й одразу запанував хаос!

Вони питали нас, як Томас. Томас - Сенді Томас був полковником, який після втечі з лазарету німецької в'язниці, що знаходилася недалеко від міста Салоніки, сховався на Святій Горі, де за ним доглядали ченці. Потім монахи відправили полковника Томаса, разом з кількома новозеландцями і сотнями британських втікачів на човні до Туреччини. Їх часто шукали німці, але святогорцям завжди вдавалося приховувати солдат в лісі біля монастиря.

Наступного дня ми відправилися на човні вздовж узбережжя повз житло пустельників. Вони живуть абсолютно усамітнені, кожен у крихітній келії, біля скелі, високо над морем.

Через шторм ми були змушені висадитися на мисі, і піднятися пішки в румунський монастир, в якому нас нагодували сирою солоною рибою, диким медом і хлібом.

У Лаврі, найбагатшому і найстарішому монастирі, ми побачили цілу бібліотеку стародавніх рукописів. Безцінні речі, які відносяться до IV сторіччя. Збереглася ціла історія Візантійської імперії.

У красивому дворі було величезне дерево, якому, за монастирськими записами, через 13 років виповниться 1000 років.

Після чергової довгої подорожі ми дісталися до столиці - Кареї, однієї з найдивніших у світі. Вулиці, магазини та пансіони, гуртожитки й церкви ... але немає жінок, ані автомобілів, ані торгових і вуличних знаків. За законом, жоден крамар не може пред'явити своє ім'я або будь-який інший знак. Ви навіть не можете кататися на своєму ослику через столицю, ви маєте ходити. Комітет або парламент зустрічається в столиці - один представник від кожного монастиря.

Нас розбудили о 6.30 ранку, щоб зустрітися з представниками. Подумайте про це - парламент на сесії в 7 ранку! У нас не було сніданку - монахи їли лише двічі на день.

...Після тривалих промов ми попрощалися і привели наших ослів через найдивнішу столицю. Ми поїхали вздовж узбережжя і на нашому рибальському судну з почуттям виходу в інший світ. Так що це було прощання з Афоном, землею без жінок.

Ми виїхали на наступний день в Салоніки, і там перед готелем була жінка, маленька австралійська дівчина з Червоного хреста, з якою ми познайомилися на нашому шляху. Її звали Пенні. «Пенні, - сказав я, - ти не уявляєш, який я радий бачити тебе!».

Переклад з англійської - Дарія Малашина-Мазур, за матеріалами athosweblog.com.

"Православний спадок України на Святій Горі Афон" - для "УНІАН-Релігії".

УНІАН в Google News